Це все змінює

Після розмови із Софією Марічка ще довго не могла викинути її слова з голови. Вони раз у раз спливали в пам'яті, змушуючи сумніватися. З одного боку, Максим здавався щирим, веселим і турботливим. З іншого — вони були майже незнайомі, а Софія говорила так упевнено, ніби знала його багато років. Увечері Марічка довго лежала в ліжку, дивлячись у стелю. Вона згадувала кожну їхню розмову, кожен його погляд, кожну усмішку.

«А якщо вона має рацію?.. Може, для нього це все просто гра?»

— думала вона, перш ніж нарешті заснути. ***

 Наступний ранок видався сонячним і напрочуд теплим для початку осені. П'ятниця завжди відчувалася по-особливому. Попереду були вихідні, а значить — поїздка додому, до батьків. Марічка швидко зібралася, поснідала разом із тіткою Любою, подякувала їй за сніданок і поїхала до університету. У коридорах, як завжди, було людно. Студенти поспішали на пари, хтось повторював конспекти, хтось сміявся біля аудиторій. Таня вже чекала Марічку біля кабінету.

— Доброго ранку! — усміхнулася Таня.

— Доброго! Ну що, пережили ще один тиждень?

— Майже. Залишилося кілька пар.

Дівчата засміялися й разом зайшли до аудиторії. Навчальний день минав спокійно. Викладачі читали лекції, студенти щось старанно записували, хоча думками більшість уже була на вихідних. Коли настала велика перерва, уся компанія, як і завжди, зібралася в їдальні. За кілька хвилин до них підійшли Максим і Роман.

— Ну що, дошкільники, не сумували без нас? — усміхнувся Максим.

— Та ми тільки про вас і говоримо, — пожартував Влад.

— Не дивно. Я ж зірка університету.

Усі дружно розсміялися. Максим, як завжди, сів поруч із Марічкою.

— Як справи? Втомилася?

— Трошки. Уже дуже хочу додому.

— У Бориспіль?

— Так.

— Поїдеш сьогодні?

— Одразу після пар.

Він усміхнувся.

— Правильно. Батьки, мабуть, вже скучили.

— Я теж скучила.

Марічка відповідала спокійно й чемно, навіть усміхалася. Та всередині вона вже не почувалася так легко поруч із ним, як кілька днів тому. Слова Софії не давали їй спокою. І саме в цю мить до їхнього столика підійшла висока симпатична дівчина.

— Максе, привіт! — усміхнулася вона.

— Я хотіла запитати… Які в тебе плани на сьогоднішній вечір?

Максим підняв на неї очі.

— Привіт. Вибач, але сьогодні ніяк.

Уже зайнятий.

— Шкода… Може, тоді іншим разом?

— Побачимо, — чемно відповів він.

Дівчина усміхнулася, побажала всім гарного дня й пішла. За столом розмова продовжилася, ніби нічого не сталося. Максим жартував, підколював Романа, смішив усю компанію, а Марічка мовчки сьорбала чай. Усередині знову защеміло.

«Вона теж... Запрошує його. Напевно, таких дівчат у нього багато... Може, Софія все-таки мала рацію?..»

Вона крадькома подивилася на Максима. Він сміявся так само щиро, як і завжди. Наче нічого особливого не сталося. І саме це чомусь бентежило її найбільше.

*** Після обіду відбулися ще дві пари. До вечора навчальний день добіг кінця. Студенти почали розходитися хто куди. Хтось поспішав у гуртожиток, хтось — на підробіток, а багато хто, як і Марічка, їхав додому на вихідні. Попрощавшись із Танею та друзями, Марічка сіла в маршрутку до Борисполя. За вікном повільно пропливав вечірній Київ. Вона дивилася на місто, але думками була далеко. Перед очима раз у раз з'являлася усмішка Максима... і слова Софії. Вона ще не знала, кому вірити. Але серце вже непомітно починало боятися закохатися. 

Дорога до Борисполя промайнула непомітно. Коли маршрутка зупинилася на знайомій зупинці, Марічка вдихнула на повні груди. Тут усе було таким рідним. Ті самі вулиці, знайомі будинки, запах вечірнього міста, в якому вона виросла. Біля хвіртки її вже чекала мама.

— Донечко! Нарешті!

Марічка міцно обійняла маму.

— Як же я скучила...

— А ми як скучили, — усміхнулася мама.

— Ходімо швидше, тато вже десятий раз у вікно визирає.

У будинку було тепло й затишно. На кухні пахло домашньою вечерею, а тато саме ставив чайник

. — Ну що, студентко, як Київ? — усміхнувся він.

— Шумний... Але мені подобається.

Вечір минув у розмовах. Вони говорили про навчання, нових друзів, викладачів, університет. Потім розмова плавно перейшла на сусідів, шкільних знайомих, новини Борисполя. Здавалося, вони могли говорити про все і водночас ні про що. Марічці так не вистачало цих простих домашніх вечорів.

Пізніше вона набрала повну ванну гарячої води. Повільно занурилася в неї, заплющила очі й нарешті дозволила собі повністю розслабитися. Тепла вода змивала втому після насиченого тижня. Та думки вперто не давали спокою.

Перед очима знову з'являвся Максим.

Його усмішка.

Його жарти.

Його уважний погляд.

І слова Софії.

«У нього дуже багато дівчат...»

— Чому я взагалі про це думаю?.. — тихо прошепотіла Марічка сама собі.

Вона ще навіть не знала його по-справжньому. Та чомусь їй уже було не байдуже.

*** Було вже майже одинадцята вечора. Марічка побажала батькам доброї ночі, лягла у своє ліжко й, накрившись ковдрою, взяла до рук телефон.

Саме в цей момент екран засвітився.

Максим:

— Не спиш?

На її обличчі мимоволі з'явилася усмішка. Вона швидко набрала відповідь.

Марічка:

— Ні.

Повідомлення у відповідь прийшло майже миттєво.

Максим:

— Супер. Тоді виходь. Я під будинком.

Марічка навіть сіла на ліжку.

— Що?..

Вона кілька секунд дивилася на екран, думаючи, що це якийсь жарт.

Потім надрукувала:

Марічка:

— Я в Борисполі.

Відповідь не забарилася.

Максим:

— Все правильно. Я чекаю.

У Марічки шалено закалатало серце.

— Та не може бути...

Вона швидко підбігла до вікна, трохи відсунула фіранку...

І завмерла. Під світлом ліхтаря, спершись на свій автомобіль, стояв Максим. Він дивився на її вікна й усміхався так, ніби проїхати кілька десятків кілометрів лише для того, щоб побачити її, було найзвичайнішою справою у світі.