Як сестра

Минуло ще кілька тижнів. Осінь дедалі більше вступала у свої права. Одного дня з самого ранку небо затягнуло сірими хмарами. Моросив дрібний дощ, а холодний вітер пробирав до кісток. Хотілося якнайшвидше сховатися в теплі й нікуди не виходити. Навіть в університеті цього дня було якось незвично тихо. Студенти були менш гомінкими, ніж зазвичай, а після останньої пари більшість поспішила додому. Марічка не поспішала. Вона сиділа на підвіконні в порожньому коридорі, дивлячись у велике вікно. По склу повільно стікали краплі дощу. Чомусь саме сьогодні їй стало дуже сумно. Вона згадала Бориспіль. Свій дім. Маму, яка зараз, напевно, порається на кухні. Тата, який уже повернувся з роботи. Їй так захотілося хоча б на кілька хвилин опинитися поруч із ними.

— Марічко?

Вона здригнулася. Поряд стояла Таня.

— А ти чого тут сама сидиш?

Марічка спробувала усміхнутися.

— Та... сама не знаю. Настрій якийсь дивний.

Таня мовчки сіла поруч. Кілька секунд вони просто дивилися у вікно.

— За домом сумуєш? — тихо запитала вона.

Марічка лише кивнула.

— Дуже.

— Знаєш... Це нормально.

Марічка здивовано подивилася на Таню.

— Коли я вступила, мені теж було важко. Нове місто, нові люди, інший ритм життя. Здавалося, що всі навколо вже давно знайшли своє місце, а я ще ні.

— І як це минуло?

Таня тепло усміхнулася.

— Одного дня я зрозуміла, що почала називати університет другим домом. А людей, яких тут зустріла, — своєю другою сім'єю.

І знаєш... Це сталося якось непомітно.

Марічка слухала її дуже уважно.

— У тебе теж так буде, — упевнено сказала Таня.

— Просто дай собі трохи часу.

Марічка відчула, як на душі стало трохи легше.

— Дякую.

Таня підвелася.

— Ходімо.

— Куди?

— На каву.

— Просто так?

— Саме так. Інколи гаряча кава й хороша розмова лікують краще за будь-які ліки.

Марічка усміхнулася вже щиро.

— Ходімо.

Вони зайшли до маленької кав'ярні неподалік університету. Замовили по великому стакану ароматного лате й сіли біля вікна. Того дня вони говорили про все на світі. Про дитинство, школу, батьків, мрії, страхи, кумедні історії та плани на майбутнє. Сміялися, ділилися найпотаємнішими думками й навіть не помітили, як за вікном почало сутеніти. Саме того холодного осіннього вечора між ними народилося те, що неможливо створити навмисно. Справжня дружба. І ні Марічка, ні Таня тоді ще не знали, що попереду на них чекає ціле життя, у якому вони стануть одна для одної не просто подругами, а справжніми сестрами за вибором.

Минали тижні, і Марічка сама не помітила, як Таня стала для неї не просто одногрупницею, а людиною, без якої вже важко було уявити звичайний день. Вони переписувалися з самого ранку. Ще не встигав продзвенiти будильник, як у чаті вже з'являлося:

— Доброго ранку, сонько. Не проспала?

Або ж:

— Дивись, що знайшла!

І одразу летіло якесь смішне відео, мем чи дурнуватий жарт, від якого обидві сміялися так, що викладачам доводилося робити їм зауваження. Після пар вони майже ніколи не поспішали додому. Якщо погода була похмурою, ховалися у маленьких затишних кав'ярнях неподалік університету. Замовляли по великому лате, ділили один десерт на двох і могли годинами сидіти біля вікна, спостерігаючи за людьми. Говорили про навчання, дитячі спогади, улюблені фільми, мрії, смішні історії зі школи. Іноді вони так захоплювалися розмовою, що навіть не помічали, як за вікном починало сутеніти. А коли місто дарувало теплі сонячні дні, вони брали каву із собою й ішли до найближчого парку. Сідали просто на лавці або на м'якій траві під великими деревами. Навколо бігали діти, закохані прогулювалися алеями, десь неподалік хтось грав на гітарі.

— Знаєш, — усміхнулася якось Таня, дивлячись у небо, — мені здається, що ми знайомі вже років десять.

Марічка тихенько засміялася.

— Мені теж. Дивно... Але таке відчуття, ніби ми все життя були подругами.

— Подругами?

Таня хитро примружилася.

— Ні... Мабуть, навіть більше.

Марічка здивовано подивилася на неї.

— Як сестри.

На кілька секунд запала тиша.

— Знаєш... — тихо сказала Марічка.

— Я завжди хотіла мати сестру.

Таня усміхнулася так тепло, що Марічка ще довго пам'ятала той погляд.

— Значить, тепер маєш. Марічка мовчки обійняла її.

З того дня між ними вже не залишилося жодної незручності чи сором'язливості. Вони могли телефонувати одна одній пізно ввечері просто для того, щоб розповісти, як минув день. Могли мовчати у слухавку, займаючись кожна своїми справами. Могли підтримати одна одну одним коротким повідомленням або просто смішною картинкою, яка миттєво підіймала настрій. Їхня дружба народилася зовсім непомітно, без гучних обіцянок і красивих слів. Але саме такі стосунки виявляються найміцнішими. І ні Марічка, ні Таня тоді ще навіть не здогадувалися, що зовсім скоро їхнє життя зміниться ще більше. Попереду на них чекали нові знайомства, справжнє кохання, випробування і моменти, які зроблять їх не просто подругами, а людьми, що назавжди залишаться одна для одної родиною.

Три дні на тиждень після занять Марічка поспішала не додому, а до танцювальної студії. Саме там вона почувалася по-справжньому вільною. Варто було лише заграти музиці, як вона забувала про втому після пар, про домашні завдання й усі дрібні турботи. Група була невеликою — десять людей: п'ятеро хлопців і п'ятеро дівчат. Це була майже маленька команда, де всі вже добре знали одне одного. Вони танцювали різні сучасні стилі: переважно вуличні танці, але часто викладач додавав елементи хіп-хопу, house, locking та інших напрямків. Кожне тренування було не схожим на попереднє.

— Молодці! Але Марічка сьогодні взагалі окремий рівень! — не раз говорив викладач після чергової постановки.

— Дуже чисто, дуже пластично. Так тримати!