Пошук себе

 Потяглися студентські будні. Дні пролітали один за одним. Пари, лекції, семінари, нові предмети, знайомства, домашні завдання... Марічка швидко звикала до нового ритму життя. Після навчання вона поверталася до тітки Люби, вони разом вечеряли, довго розмовляли про університет, а вечорами Марічка готувалася до занять. Група теж ставала дедалі дружнішою. Таня, Влад, Аліна та Марічка майже весь час проводили разом. Після пар вони часто гуляли Києвом, заходили випити кави чи просто сиділи в університетському дворі, сміючись і будуючи плани на студентське життя. Але щойно наставали вихідні, Марічка поспішала додому, до Борисполя. У п'ятницю після останньої пари вона сідала в автобус і вже за деякий час виходила на знайомій з дитинства зупинці. Біля хвіртки її вже чекала мама.

— Донечко! — радісно вигукнула вона й міцно обійняла Марічку.

— Мам, я так скучила...

За хвилину з будинку вийшов батько.

— Ну привіт, студентко, — усміхнувся він, забираючи в доньки важкий рюкзак.

Удома все було таким рідним і знайомим. На кухні пахло свіжою випічкою, мама вже накрила на стіл, а тато уважно слухав розповіді про університет, нових друзів і студентське життя. Марічка навперебій розповідала про Таню, Влада, Аліну, кумедні історії на парах і молоду кураторку Оксану Андріївну. Батьки слухали її з усмішкою. Найбільше їх тішило те, що донька була щасливою. Вихідні минали дуже швидко. Вони всі разом гуляли містом, пили чай на терасі, дивилися старі сімейні фотографії та просто насолоджувалися тим, що знову поруч. У неділю ввечері наставала пора повертатися до Києва. Мама, як завжди, складала до сумки домашні смаколики.

— Мам, мені вже нікуди, — сміялася Марічка.

— Знайдеться куди, — відповідала вона, вкладаючи ще один контейнер.

Тато мовчки заносив сумку до автобуса.

— Бережи себе, доню.

— Бережіть і ви себе.

Я вже за кілька днів знову приїду. Автобус повільно рушив. Марічка дивилася у вікно, доки батьки не зникли з поля зору. Вона сумувала щоразу, коли залишала рідний дім, але водночас із теплом думала про те, що вже завтра знову побачить своїх нових друзів. Так непомітно вона вчилася жити одразу у двох світах — у затишному батьківському домі в Борисполі та в новому студентському житті, яке з кожним днем ставало для неї дедалі ріднішим. 

Минуло кілька тижнів навчання. Марічка вже добре знала дорогу від університету до квартири тітки Люби. Майже щодня вона поверталася одним і тим самим маршрутом, насолоджуючись осіннім Києвом. Після пар у неї залишалося ще кілька вільних годин, і вона все частіше ловила себе на думці, що їй хочеться зайнятися чимось новим. Одного вечора, проходячи повз одну з вулиць, вона випадково звернула увагу на великі панорамні вікна. За склом лунала музика. У просторому залі хлопці й дівчата танцювали під керівництвом тренера. Хтось відпрацьовував рухи, хтось сміявся, коли щось не виходило, а хтось уже впевнено виконував складні комбінації. Марічка мимоволі зупинилася. Вона кілька хвилин просто спостерігала за заняттям, навіть не помітивши, як на її обличчі з'явилася усмішка.

«Як же це красиво...»

— подумала вона. Раніше вона ніколи серйозно не займалася танцями. Та зараз їй раптом захотілося спробувати. Не для змагань чи перемог, а просто для себе. Хотілося навчитися красиво рухатися, знайти нове захоплення й урізноманітнити свої студентські будні. Вона підійшла ближче до дверей, де висів розклад занять.

— Набір у групу для початківців... — тихо прочитала вона.

— Саме те, що треба.

Марічка дістала телефон, сфотографувала розклад і номер адміністратора.

— Чому б і ні? — усміхнулася вона сама до себе.

— Нове місто, нове життя... Можливо, саме час спробувати щось, на що раніше ніколи не наважувалася.

З легким хвилюванням, але вже з гарним настроєм вона рушила додому. 

Наступного дня все йшло своїм звичним студентським ритмом. За сніданком тітка Люба, як завжди, побажала їй гарного дня, і вже за кілька хвилин дівчина поспішала на автобус. Дорога до університету вже стала звичною. Вона більше не хвилювалася, де виходити чи як знайти потрібний корпус. Київ поступово ставав для неї рідним. Пари змінювали одна одну, викладачі читали лекції, студенти старанно занотовували матеріал, хоча час від часу аудиторію все ж наповнював тихий сміх від чергового жарту Тані чи Влада. На великій перерві вся їхня компанія, як завжди, зібралася в їдальні.

— Я зараз помру з голоду, — театрально заявив Влад, ставлячи піднос на стіл.

— Це ти кожного дня так кажеш, — засміялася Аліна.

— Бо кожного дня це правда.

Таня лише похитала головою.

— Влад, одного дня ти розориш студентську їдальню.

— Не перебільшуй. Я ж залишу вам хоч булочку.

За столом усі дружно розсміялися. Марічка дивилася на друзів і щоразу все більше переконувалася, що їй неймовірно пощастило з групою. Здавалося, вони знайомі вже багато років, хоча насправді минуло лише кілька тижнів від початку навчання. Після останньої пари компанія, як завжди, зібралася біля виходу з університету.

— Ну що, народ, — усміхнувся Влад, крутячи в руках ключі від авто.

— Хто на каву? Посидимо трохи, поки всі вільні.

— Я тільки «за», — одразу підтримала Таня.

— І я, — кивнула Аліна.

Усі перевели погляд на Марічку. Вона винувато усміхнулася.

— Я сьогодні не зможу.

— Чому? — майже одночасно запитали друзі.

— Учора, коли йшла додому, побачила танцювальну студію. Там якраз набирають групу для початківців. От вирішила сходити на пробне заняття.

— Серйозно? — очі Тані одразу загорілися.

— Як круто!

— Я давно хотіла спробувати щось нове, — зізналася Марічка.

— Після пар у мене є вільний час, і не хочеться просто сидіти вдома. От подумала: чому б не навчитися танцювати?

— Молодець! — усміхнувся Влад.

— Потім покажеш нам майстер-клас.

— Або навчиш Таню, — засміялася Аліна.