1

Кожного дня, прокидаючись о 6:30, Марія робила все як готовий механізм. Вона вставала, заправляла ліжко, ішла на кухню і ставила варитися каву, далі займалась ранковими ритуалами і одягалась. Пʼючи каву вона читала новини за останні 24 години і вирушала на роботу. Така рутина стала звичайною справою для Марії. Знову похмура погода, знову робочий стіл, нічого нового не приходило до неї, ось уже 2 роки. Все змінилось, як Марія залишилась без батька. Вона навіть уже не памʼятала якою було її життя до того дня, якою була вона. Біль втрати, який досі вирує в душі, затьмарив усе світло в житті, лишивши тільки темноту, а найгірше забрав всі барви і радості із життям тата. Батько помер раптово, залишивши Марію в пустці, де все, що вона знала, здавалося недійсним.

Спочатку вона не могла повірити. Це сталося так швидко, що навіть не було часу прощатися. Вона не могла прийняти це. Як могла людина, що була таким маяком для неї, просто зникнути? І найгірше, що катастрофічне почуття втрати перетворювалося в повну відсутність сили. Вона почала втрачати зв’язок з реальністю, як би не намагалася повернутися до звичних буднів.

У перші тижні Марія ходила мовчки, здавалося, що на  весь світ найшов туман. Вона засинала без сну, і прокидалася з відчуттям, що не хоче вставати. Батько завжди був її підтримкою, її тим світлом, що допомагало пройти крізь усі труднощі. Тепер вона відчувала, як це світло згасало всередині неї.

Одного разу, сидячи в порожній кімнаті, Марія  несподівано побачила стару фотографію. Батько, з яскравою посмішкою, обіймав її маленьку дитину на задньому фоні старого парку. Вони сміялися, і вона згадала, як він завжди говорив: "Не бійтеся, навіть якщо весь світ поглине темрява, ваше внутрішнє світло буде сяяти, поки ви будете вірити в нього".

Закінчивши такий самий робочий день, як і всі минулі за останні 2 роки, Марія вирішила не їхати на метро додому, а піти пішли. Щось промайнуло в голові, наче весняний вітерець і вона вийшла з офісу. Погода на вечір стала приємнішою, хмари поступово розвіювалися, а вечірнє небо потрохи сяяло далекими зірками. Марія зробила кілька кроків і відчула, як напруга, що накопичувалася в її тілі останнім часом, почала розслаблятися. Вона ще не усвідомлювала, чому вирішила змінити звичний маршрут. Це було не в її стилі — вона завжди була раціональною, планувала кожен крок. Але сьогодні щось змусило її відкинути звичний порядок. Згадувала останні розмови з татом, її очі наповнювалися сльозами, а душа новим і новим болем. Аж раптом, коли вона йшла містом через річку, здавалося, що весь світ завмер навколо, і серце її завмирало від цієї важкої тиші. Вона зупинилася на кілька секунд, закривши очі, відчуваючи, як важко дихати. Всі ці місяці, всі ці дні, коли вона намагалася триматися, приховуючи біль, здавалися тепер безглуздими. Втрата була настільки великою, що іноді вона не могла зрозуміти, чи йде вона, чи просто стоїть, намагаючись прийняти те, чого не можна змінити.

І саме в цей момент, коли біль стискав її грудну клітку, вона почула знайомий голос — тихий, але чіткий, мовби звідкись з глибин її пам’яті. "Ти сильна, доню. Пам'ятай це завжди." Це були слова її батька, які він часто повторював, коли їй було важко. Вони почали лунати знову, ніби невидимий зв'язок між ними не обірвався. Вона відкрила очі й поглянула на темне небо, освітлене місячним світлом. Ті слова ніби зігріли її зсередини, і хоча біль залишався, вона відчула, що він вже не може її зламати. Вона була здатна рухатися далі. І хоча батько не був поруч, вона відчула його присутність у кожному подиху вітру, в кожній зірці, що сяяла на небі. Він був з нею не в тілі, а в її душі, в тому світлі, яке він залишив їй як останній дар. Вона відчула, цей весняний вітер, яким мав щось змінити, він щось приніс нове в її душу, щось, що вона досі не могла розгледіти – віру. Віру у себе, в життя, віру, яку завжди дарував їй тато. І зараз вона знову наповнює її тіло. Марія вдихнула глибше, і, відчуваючи, як сльози повільно стихають на її обличчі, вона зробила крок вперед. Вона знову була готова до життя, хоча й з болем у серці, але з новою силою всередині, бо розуміла: її батько завжди буде з нею, хай не в цьому світі, але поряд.

Тату, ти був моїм світлом, яке я не можу повернути.