Аліса ще не знала, що одного дня втомиться мовчати.
Не тому, що раптом стане сміливою.
Не тому, що перестане боятися.
Просто в якийсь момент болю всередині стане більше, ніж вона зможе втримати.
І тоді слова, які вона роками ховала десь глибоко в собі, почнуть виходити назовні.
Спочатку тихо.
Невпевнено.
Зі сльозами.
А потім — чесно.
Без спроб здаватися сильною.
Без страху, що хтось неправильно її зрозуміє.
Без звичного «все нормально».
Бо іноді людина мовчить не тому, що їй нічого сказати.
Вона мовчить, тому що занадто довго боялася сказати правду.
Аліса ще не знала, скільки всього їй доведеться пережити, перш ніж вона нарешті дозволить собі говорити.
І ще не знала, що першим голосом, який їй доведеться почути, буде її власний.