4

І тоді залишалося одне питання

Не до мами.

Не до сестри.

Не до чоловіка.

Навіть не до життя.

До самої себе.

Аліса довго не наважувалася його поставити.

Бо деякі питання страшні не тому, що на них немає відповіді.

А тому, що відповідь може змінити все.

Вона стільки років чекала, що хтось нарешті скаже їй, що вона достатня.

Достатньо красива.

Достатньо добра.

Достатньо цікава.

Достатньо бажана.

Достатньо важлива.

Вона шукала це у поглядах.

У словах.

В обіймах.

У вчинках.

У любові чоловіка.

У тому, як її обирають або не обирають.

І щоразу, коли не отримувала потрібного підтвердження, всередині ставало порожньо.

Наче хтось знову повертав її в те дитинство.

Туди, де вона ще не знала, чому їй боляче.

Туди, де вона просто хотіла бути особливою.

А потім одного вечора вона залишилася сама зі своїми думками.

Без чужих голосів.

Без необхідності комусь щось пояснювати.

Без роботи.

Без дітей поруч.

Без телефонних розмов.

Просто тиша.

І в цій тиші вперше стало неможливо втекти від себе.

Тоді Аліса подумала:

«А якщо я все життя чекала не того?»

А якщо справа була не в тому, щоб хтось нарешті вибрав її?

А якщо найважливіше — щоб вона сама перестала себе залишати?

Ця думка налякала її.

Бо набагато легше чекати чужої любові.

Легше думати:

«Коли він зміниться, я буду щаслива».

«Коли мене нарешті любитимуть так, як я хочу, я заспокоюся».

«Коли хтось доведе, що я особлива, я нарешті повірю в це».

Але що, якщо цього недостатньо?

Що, якщо навіть найкраща любов іншої людини не зможе заповнити місце, яке жінка сама в собі залишила порожнім?

І тоді виникло питання.

Одне.

Найважче.

Таке, від якого хотілося плакати ще до того, як з’явилася відповідь.

Алісо…

якби одного дня всі люди перестали доводити тобі, що ти важлива — ти сама знала б, що ти важлива?

Без чоловіка.

Без його любові.

Без його погляду.

Без чиїхось обіймів.

Без похвали.

Без того, щоб тебе обирали.

Без необхідності бути найкращою.

Без необхідності бути красивою.

Без необхідності бути сильною.

Просто ти.

Жінка, яка прокидається вранці.

Жінка, яка іноді не знає, що робити.

Жінка, яка може помилитися.

Жінка, яка може розплакатися.

Жінка, яка може сміятися так голосно, що сама не розуміє, з чого саме сміється.

Жінка, яка іноді втомлюється бути сильною.

Жінка, яка все ще боїться бути покинутою.

Жінка, яка дуже хоче любові.

Чи змогла б вона подивитися на цю жінку і сказати:

*«Я все одно тебе вибираю»?

Можливо, саме тут і починалася її найважливіша історія.

Не історія про чоловіка.

Не історія про зраду.

Не історія про те, хто залишиться, а хто піде.

А історія про жінку, яка вперше в житті вирішила:

«Я більше не хочу бути людиною, яку треба заслужити. Я хочу бути людиною, яку неможливо втратити — хоча б для самої себе».