Іноді Алісі хотілося повернутися в дитинство.
Не для того, щоб щось змінити.
Просто на кілька хвилин.
Прийти до тієї маленької дівчинки, сісти поруч і подивитися на неї.
Не розпитувати.
Не пояснювати їй, яким буде життя.
Просто посидіти.
Бо, можливо, їй тоді цього найбільше й не вистачало — когось, хто просто залишиться поруч.
Вона могла б обійняти її.
Погладити по волоссю.
І дозволити їй нарешті не бути хорошою.
Не старатися.
Не заслужувати.
Не порівнювати себе з кимось.
Просто бути дитиною.
А потім тихо запитати:
«Ти пам’ятаєш, як тобі хотілося, щоб тебе любили?»
Можливо, маленька Аліса не відповіла б.
Можливо, просто подивилася б очима, в яких уже тоді було набагато більше почуттів, ніж вона могла висловити словами.
І тоді доросла Аліса зрозуміла б одну страшну річ.
Вона виросла.
Але деякі її бажання залишилися дитячими.
Їй досі хотілося, щоб її вибрали.
Щоб не залишили.
Щоб не проміняли.
Щоб подивилися саме на неї і сказали без зайвих слів:
«Ти — моя людина».
Можливо, саме тому вона так сильно прив’язувалася.
Так сильно любила.
Так сильно переживала.
Так боляче відчувала зраду.
Бо для когось зрада — це вчинок.
А для Аліси вона могла звучати набагато глибше:
«Знову обрали не мене».
І від цього боліло вже не тільки серце дорослої жінки.
Боліла та маленька дівчинка всередині.
Та сама, яка колись просто хотіла бути особливою для когось.