Розділ 23

Іванка

В селі дихалось легко. Ранок віяв прохолодою і легкий туман стелився від річки над травою. Тут не так як в місті. Тебе не будять з ранку сусіди, крики яких чути крізь стіни, чи гул автомобілів і писки клаксонів. Тут віє зовсім інша енергетика.. Тиші і спокою... Здається що звідусіль, з лісу, садка, кожного дерева, чи кущика - чути спів пташок. Як тріпоче їм в такт листя на вітрі, як виграє вода в струмку, підтримуючи мелодію.

Небо саме посвітліло, а природа вже прокинулася, а я.. а я ще навіть не лягала... 

Не можу спати.. 

Не хочу їсти.. 

Не знаю як бути далі..

 Не знаю як жити, тепер.. без нього...

В душі пустка.. Випалена, як земля після пожежі. Коли дивишся на місце згарища і розумієш, що найближчим часом тут нічого не виросте, бо все згоріло.. і навіть коріння в землі зітліло.. є лише попіл, який нещадно розвіює вітер...

Я забороняю собі відчувати - але моя душа жива.. вона зранена, тому болить і стікає кров'ю...

Я забороняю собі думати - але мозок.. це не те місце де буває пусто... Він підкидає інші варіанти подій. І вічне питання - А що якби?..

А що якби все було насправді? А що якби Віктор Іванович не прийшов? А що якби Саша дійсно мене кохав? А чи шукає мене? А якщо шукає.. чи зможу я пробачити?....

А ще, мучають питання - за що? Навіщо? Чому саме я? Чому все так? Чому так не справедливо?

А ще... Ще питання до самої себе.. Навіщо дозволила? Як таке допустила? Як могла покохати? А чи все я зробила правильно? А можливо в чомусь винна я...

Ці всі думки крутяться в моїй голові, як шестерні в годиннику, кругами, одні за одними, не даючи перепочинку..

Я не знаю що мені тепер робити і як.. як жити далі..

Вчора Марина повернулася в місто, а я залишилась тут, з її бабусею. Жінка вже давно на пенсії, їй майже сімдесят, а вона рухлива як підліток. Сонце саме сходить, а баб Маша вже стукає на кухні тарілками, готуючи сніданок. Йду до неї на кухню, щоб чимось себе зайняти і менше думати.

- Ти не спиш, так? - бабуся кидає на мене тривожний погляд - сідай, зараз напечу свіженьких млинчиків і з полуничним варенням, до свіжого молока ммм... Смакота! 

- Доброго ранку. Дякую, та я не дуже хочу їсти.. Давайте я вам краще щось допоможу! - хочу підійти до плити, та бабуся на мене як шикне

- Ану сядь! - я на декілька секунд розгубилась, та все ж покірно сіла. 

Переді мною з'являється тарілка з горою рум'яних млинчиків, вазочка з варенням, глечик з молоком та дві чашки. 

- Значить так -  каже бабуся суровим тоном і дивиться прямо в очі - Зараз ми снідаємо, далі ти мені все розповідаєш, що в тебе сталось, що ти ні жива ні мертва ходиш. А там і вихід з ситуації знайдемо. Запам'ятай дитино - виходу немає лише тоді - коли вже лопати обстукали.. 

Дивлюся на бабусю і переварюю її грубу філософію. І хоч слова ці дещо жорстокі - але й життя далеко не легке..

Але чомусь саме ці слова дають якийсь пусковий сигнал для мозку, і я розумію - як би не було боляче, але життя продовжується.

Змушую себе з'їсти хоч трохи, а тоді, майже як на сповіді, розповідаю баб Маші, все що сталося зі мною за останні два тижні. Починаючи з іменин Марини, і закінчуючи приїздом сюди. 

Бабуся слухала не перебиваючи, а після того як я закінчила, трохи задумалась, а тоді впевненим голосом сказала

- Знаєш, після всього що ти розповіла - я впевнена що в нього є до тебе почуття. 

- Чому ви так думаєте? - я щиро здивувалась почутим

- А ти сама подумай, якщо все це лише парі і тим паче він його виграв, то навіщо йому тобі дзвонити? Навіщо шукати з тобою зустрічі?

- Я.. я не знаю.. - ці питання також навіждували мою голову, але як і на інші, я на них не маю відповіді.

- Я б порадила тобі його все таки вислухати. Бо я впевнена, що якби ти для нього нічого не означяла, він би просто викреслив би тебе зі свого життя. Я розумію що зараз тобі потрібен час, щоб прийняти цю ситуацію. Але.. - бабуся взяла мене за руку  і легенько стиснула - Послухай стару жінку, навіть якщо він до тебе байдужий, навіть якщо у вас більше нічого не буде - це все не кінець світу! І він не останній чоловік на планеті. Ти молода, розумна, здорова, вродлива дівчина. В тебе попереду все життя! Так, тобі життя підкинуло таке випробовування, але вони даються нам, щоб ми стали сильніші, зробили висновки, і жили далі. 

Баб Маша говорила це спокійно, виважено, з висоти свого досвіду. Я слухала і розуміла правоту її слів. Так, це не кінець світу. Так, життя продовжується, але.. 

- Якби ще так не боліла душа і серце... - тихо прошепотіла, та бабуся почула

- Доню. Кохання можна зустріти лише раз у житті. І якщо воно справжнє - воно подолає будь які випробування. А якщо не подолало - значить це не кохання! Це може бути закоханість, сильна симпатія, інколи навіть одержимість - та це не кохання. Вони не проходить перевірку випробуваннями і часом, а потім приносять біль і розчарування.

- Моя тобі порада: відпусти ситуцію. Нехай все пливе за течією. Тебе зараз розривають питання, на які ти не маєш відповіді - то дай їм шанс до тебе прийти. Якщо твій Сашко знайде тебе - нехай скаже що хоче, а ти вже подумаєш - пробачати його чи ні. Чи кохання це, чи ні. 

- А якщо ні?

- А якщо ні, то навіщо тоді тобі страждати? Навіщо мучити себе думками, а якби? Кохання або є між вами, або ж чекає тебе попереду з іншим.

Нашу бесіду перериває дзвінок бабусіного телефону, вона відходить до вікна, піднімає слухавку і з кимось говорить, а я прокручую в голові її слова. Наче й все правильно, може й дійсно просто вислухати Сашу, але.. але я просто, банально боюся..

- Іванко - я піднімаю погляд на бабусю, а вона загадково до мене посміхається, а тоді показує на вікно - Схоже він все таки тебе кохає...