Розділ 20

Іванка

- Як ти Івась?

- Я не знаю Марин.. в мене так болить душа, що вити хочеться...

Я до останнього надіялась, сподівалась, що це все брехня! Що його батько це все придумав, бо я не влаштовую його як потенційна невістка... 

Але, ні. Все правда... Все його "кохання" - це лише витіювата брехня і азарт, щоб виграти парі..

Як же боляче...

Коли побачила переляк на обличчі Сашка, від моїх слів про парі, його реакцію, як не міг сказати слово - від болю - ледь встояла на ногах..

 Як він міг... Як міг так зі мною вчинити.. Така біль, розчарування, а потім навіть гидливість..

 Яким же конченим чмом потрібно бути, щоб закладатись на почуття іншої людини..

Після того як Руслан віддав йому ключі, попросила одного - не попадатись більше на очі, і швидко втекла. До дому їхати було не варіант, у Сашка є ключі від моєї квартири, а я не можу, і не хочу його зараз бачити. 

До брата теж не варіант, він одразу зрозуміє що щось сталось і вимагатиме пояснень, а я знаю, він розірве Сашка за те що той зробив..

 Та чи хочу я цього?.. Якщо подумати, так я на нього зла, розчарована, розбита, але.. я його всеодно кохаю, тому не бажаю йому зла.. 

Ось така я дурна, бо хоч він і розбив моє серце, та я не хочу щоб йому було пагано..

Тому я поїхала до Марини, її хлопець знову кудись поїхав по роботі, і ми могли спокійно поговорити.

Я розповіла їй все що сталось, про парі, про батька Саши. Виговорилась і стало навіть якось, трохи легше, чи що..

- Іванко, пробач мене - Марина взяла мене за руку і стиснула - пробач..

- А тебе за що?

- Це ж я казала тобі не боятись, прийняти його залицяння, але ж я хотіла щоб ти була щасливою, а зараз ти... Пробач мене подруго!

- Марин ти чого? - я обійняла її - Я знаю що ти хотіла як краще, так само як і Рося, ви ж не могли знати, що той.. що він таке чмо...

Мій телефон знову почав дзвонити, я навіть не дивлячись на екран знала що це він, вже напевно двадцятий раз, а ще завалював мене повідомленнями, які я навіть не відкривала..

- Не відповіси?

- Для чого? Слухати чергову брехню. Ні з мене вистачить, на все життя вистачить - я відвернулась до вікна, стримуючи сльози, що знову почали пекти очі. 

Телефон знову задзвонив, та я швидко скинула виклик, а потім взагалі вимкнула телефон зовсім. Вимкнула б вже давно, та мала подзвонити Рося, потрібно попередити її, що я більше працювати за неї не буду.. 

- Напиши будь ласка Росі, нехай дзвонить на твій номер. Я свій поки що вимкнула..

- Навряд чи це допоможі, і навряд чи він скоро заспокоїться.. Що ти тепер будеш робити?

- Я ще не знаю Івась..  Поки що не можу про щось думати. Єдине що зараз хочу, це заховатися, кудись втекти, зникнути..  

Мені потрібено на деякий час пропасти, щоб заспокоїтись, і привести свої думки до ладу...

Іванка обійняла мене з заду, і поклала мою голову на своє плече.

- Я розумію, тобі потрібен час... Ясно що на роботу ти більше не підеш - я на це лише фиркнула - і іншої в тебе поки що немає.. Тоді, можливо поїдеш зі мною в село до бабусі? Якщо захочеш, зможеш там і залишитись, на тиждень, чи довше. Бабуся буде тільки рада, та і не знайде тебе там ніхто..

- А що це варіант... - я навіть не вагалась - коли їдемо?

- Завтра зранку.

- Добре, заїдемо до мене по речі і в дорогу.

Чи потрібно говорити що цю ніч я не спала? Що добру її половину я вмивалась сльозами? Що згадувала кожну нашу хвилину разом? Що шукала хоч краплину правди в його словах? Що на ранок була схожа на зомбі?..

Я сама в усьому винна..

 Вперше - дозволила собі розслабитися. Вперше - дозволила собі віддатися почуттям. Вперше - покохала.. і так обпеклась...

Згадались слова моєї мами - "Доню, не кохай, якщо не хочеш страждати.." - ох матусю.. як же ти була права, але хіба ж серцю накажеш...

І що мені робити тепер?...