Розділ 17

Іванка

- Привіт подруго! - чую в телефоні веселий голос Росі.

- Привіт пропажа. Як там Львів? 

- Чесно? Я досі не вірю, що це все не сон! - я щиро рада за подругу. По її голосу чути на скільки вона щаслива! Поки Рося розповідає по телефону про майбутню публікацію її книги, я перебираю речі, сортую, що взяти,  що залишити, а що вже взагалі давно потрібно викинути. От скажіть, у вас в шафі теж є вагон речей, в яких ви вже сто років не ходили, але викинути шкода? Або класні речі, але з ремаркою " от схудну і обов'язково одягну"?

А ну його, потім переберу. Краще поки просто з подругою побазікати..

 - А як там в тебе справи? Ми чотири дні не спілкувались. Як ви там, з Олександром не повбивали один одного?

- Ми е... - що сказати, чи з чого почати розповідати..

 - Боже, що все сталось?

- Ти сидиш? - знаю що для неї це зараз буде шок, та я сама ще в шоці...

- Сиджу 

- Ну то слухай. Якщо коротко, то.. ми зустрічаємось, і в даний момент я намагаюсь спакувати валізи, бо завтра маю переїзджати до нього жити.

В телефоні на секунд десять западає тиша, а потім:

- Ааааааааа!!!!!! -кричить ця ненормальна в трубку, що в мене аж вуха заклало - А я казала! А я казала, що він твоя доля!

Рося сміється, і я сама не можу стримати посмішку.

- Так, я хочу все знати! Ти повинна мені все розповісти. В самий детальних подробицях.

На це я лише сміюсь, і починаю їй розповідати про все, що було і як. Звісно інтимні частини пропускаю, воно тільки для нас з Сашою, а іншим про це немає чого знати.

- Капєц, Івась.. Я чесно просто шокована. І щаслива за тебе! 

- Дякую Рось. Я, якщо чесно, ще й сама повірити не можу, що в нас все так..  Скажи мені хтось тиждень тому, що я буду збирати речі і переїжджати до хлопця - я б посміялась і сказала що я не така пришибляна, щоб це робити. А тепер..

Я сіла на ліжко і замовкла.. А дійсно, чи правильно я роблю? Чи не поспішаємо ми з'їжатись? Чи вийде в нас?..

- Івась? Ти там? Чому замовкла? Що з тобою? - чую стривожений голос подруги

- Я тут, просто.. Рось, я боюсь.. Може то все.. занадто швидко? - блін, дійсно, куди я спішу? А головне навіщо?

- Івась, я знаю як ти відносишся до постійних стосунків. Але послухай! Маринка права, ти не можеш рівняти всіх по стосунках своїх батьків, в тебе свій шлях, своя доля і тільки тобі вирішувати як жити!

- Я знаю, але.. Якщо розібратись - ми разом всього - нічого. Коли Саша сказав сьогодні що кохає мене - я була на сьомому небі від щастя. А потім ще й жити разом запропонував, то це взагалі.. Але зараз, коли про це все вже в спокійній атмосфері подумала... Я не знаю, чи готова я до цього...

- Так рідна, я розумію. Жити разом - це серйозний крок. Але якщо ви один одного кохаєте, то чому ні?

- Можливо й так.. я не знаю...

- Івась, я як трішки психолог, дам тобі завдання. Задай собі питання - чого ти боїшся? 

- Чого боюся?

- Саме так. Подумай і напиши на листочку, що саме тебе лякає. Побачиш, частину з тих відповідей, ти сама обдумаєш і відкинеш, а що залишиться - обговори з Сашою. Я впевнена він розвіє всі твої страхи.

- Ти думаєш це допоможе?

- Думаю так. А якщо не допоможе, чи все таки вирішиш не поспішати - то просто скажи йому, що поки що не готова до таких кардинальних рішень. 

- Дякую подруго. Як же я скучила..

- І я. Дуже. Але ще трохи і ми побачимось! Збиремось, знову втрьох з Мариною, і добряче так вип'ємо, є що відмітити і я пригощаю!

- Ловлю тебе на слові. Вже чекаю не дочекаюсь!

Ми з Росьою тепло попрощались, а я впала на ліжко, закрила очі і думаю що робити? Переїжджати, чи ми дійсно поспішаємо? 

Я ніколи не жила з хлопцем, ну брат не рахується... В мене і стосунків нормальних не було! Взагалі це нормально, переїжджати до хлопця після тижневого знайомства?

А хрін його знає..