Розділ 13

Що таке щастя?

 Багато грошей? Гарна робота? Дороге авто? Брендові речі? 

Чи можливо, все простіше?.. І щастя - це внутрішня гармонія. Це прокидатись від дотику теплих долонь, від поцілунків що пестять вуста і викликають посмішку? Від запаху кави, яку тобі дбайливий чоловік приніс в ліжко. Відчуття, що сьогодні буде чудовий день...

 Напевно, кожному своє...

Чи потрібно говорити про те, що ми знову кохались, тільки тепер вже ніжно, розтягуючи задоволення і знову летіли до зірок. А потім разом пішли в душ і вивчали один одного по новому.. 

Від кожного дотику я горіла і плавилась, мліла і розчинялась в жарких обіймах. 

Ми вже не лягали спати, не було сенсу.

 Просто лежали обійнявшись і говорили про все на світі. Саша розповів про новий проект, про те що хоче його отримати. Про свого батька і їх непрості стосунки, про те що хоче довести йому, що він може! 

Саша відкривався мені з іншої сторони, не як нахабний мажор, а як чоловік.. ніжний, лагідний, амбіційний і цілеспрямований. Він не хотів сидіти і чекати, поки все саме звалиться на голову. Він хотів діяти, робити і це підкуплювало, більше ніж слова..

Ми разом поїхали до офісу і приступили до роботи. Я намагалась не розірватись відповідаючи на дзвінки, пошту, і звіряючи звіти. А ще по черзі викликала керівників інженерно-будівельного, архітектурно-проектного і відділу дизайну. 

Саша в кабінеті розбирався з моїми висновками по звітах. А потім дуже злий вилетів з кабінету. Десь годину його не було, а потім я дізналась, що директора і помічника відділу маркетингу відсторонили від роботи. В тому відділі почалася перевірка і внутрішнє розслідування.

- Збирайся - грубий голос Саши так різко розірвано простір, що я мало не підскочила на місці. Бачу що він злий, очі метають блискавки

- Куди...

- Вибач мала -  перебив він мене і важко видухнув, протер долонями обличча і вже мякшим тоном промовив - Поїхали пообідаємо.

- Саш, в нас роботи вагон.

- Я знаю, але тобі потрібно поїсти, а мені трохи відволіктися, бо я зараз вибухну..

- Добре

Я швидко вимкнула комп'ютер, взяла речі і ми рушили до ліфту. Все таки бути головним, важка робота, бо практично все на тобі і кожне рішення має наслідки, а ще шалене нервове напруження. Ми зайшли в ліфт, крім нас, тут більше нікого не було. Я бачила як Саша закрив очі, важко задихав, ніби намагався справитися з собою. Втримати рівновагу.

Я підійшла до нього в притул, взяла його обличчя в долоні. 

- Ти впораєшся, от побачиш - Він відкрив очі, ледь посміхнувся, куточком губ, а тоді поцілував мою долоню.

- Дякую - тихо прошепотів..

Ми вийшли на двір, на вулиці моросив маленький дощик, авто вже чекало майже біля самого входу.

- Хочу звозити тебе в один заклад, там дуже смачно готують рибу.

Я лиш кивнула, Саша намагався говорити легко, але я бачила який він напружений. Я поклала свою руку на його і легенько стиснула.

- Ти як?

- Хвилюєшся за мене? - кутик його губ піднявся в гору

- Звісно, я ж твоя дівчина! Маю хвилюватись і підтримувати.

Саша посміхався, зиркнув на мене і не відриваючи погляд від дороги, поцілував мою руку.

- Дякую маленька, завдяки тобі - мені краще. 

Я посміхнулася, це було дійсно приємно...

- Я почав підбирати потрібних людей в команду, для швидкої роботи над проектом. Нам терміново потрібно знайти хорошого маркетолога, а ще потрібен толковий дизайнер.

- Ну з  маркетологом все зрозуміло, а чим тобі не догодив відділ дизайну? Зі звітами у них все в порядку..

- Нічим, але чуйка моя підказує, що потрібна людина зі сторони.

Машина під'їхала до невеликого ресторану, простого, без шику і вичурного лоску. Проста дерев'яна, крита тераса зі столиками, далі вхід, просторий хол, з привітною дівчиною хостес, яка привітавшись, провела нас в великий зал до столика.

Тут обідали звичайні люди, робочий клас, багато офісних працівників, навіть студенти.

- Не думала що багаті мажори як ти, ходять по таких закладах - Саша засміявся і взяв мене за руку.

- Моя ти колючка, ти ще багато чого про мене не знаєш...

Ми зробили замовлення і я втекла до вбиральні. От скажіть, це тільки в мене так, що як тільки розслабилася, одразу хочеться пісяти? От працювала, не було коли в гору глянути, то і в туалет не хотілось. А тут тільки сіли, замовили обід, очі в очі, рука в руці, а мені вже приперло....

Тільки зайшла, а погляд одразу припекло до знайомого обличча

- Ольга Леонідівна, це ви?

- Іванка? - її голос тремтів, вона обернулася, і я одразу помітила що жінка плакала. Вона швидко витерла очі, та все ж..

- Ольга Леонідівна, вам погано, щось сталося?

- Ой дівчинко, що тільки не сталося.. - і жінка знову розплакалася. Ольга, колись була подругою моєї мами, вони дружили ще зі школи. Поки були живі батьки, Ольга з чоловіком і сином часто були в нас в гостях.

- Можливо я подзвоню Михайлу Івановичу нехай вас забере?

- Ні! - вона так різко вигукнула і відсторонилась, що я на секунду розгубилась - Я йому не подарую такого видовища, як бачити мене розбиту! - її очі горять, в них біль і злість.. ого... навіть думати страшно що в них сталось, адже Ольга, дуже добра, прямо божа кульбабка, а тут така злість...

- Можливо, розкажете що сталось? Можливо, я зможу чимось допомогти? - питаю, а сама думаю чим? Хоча, іноді просто виговоритися, отримати хоч частку якоїсь підтримки - вже дуже багато.

- Що тут говорити? Михайло вже рік як став ректором в інституті де ми працювали, а я застала його в кабінеті зі студенткою.. Боже який сором! Йому ж під п'ятдесят, а він молоденьку дівчину, прямо на столі... - жах.. мені аж дурно стало - Я йому кажу, як ти можеш, а він мені знаєш що? - і сльози знову засилають її очі - Каже мені, навіщо йому стара тітка як я, коли йому молоденькі дівчатка, пропонують себе щодня....

- Охриніти. .. от козел! - такого я точно не очікувала, це просто.. просто абзац... Я чесно, просто розгубилась, що можна сказати в такому випадку? Я не знаю.. тому просто підійшла і знову обняла Ольгу.