32.

Мовчки проходимо з Джі у кімнату і так само без слів переодягаємось. Лягаю під ковдру і намагаюся прийняти той факт, що Стас тут. Навіщо тато сказав йому, де я? Він же чудово знає, що саме через Стаса я обрала навчання так далеко. 

Не втримавшись, беру в руки телефон і пишу татові повідомлення. Хочу, щоб він бодай щось мені пояснив, а то я вже нічого не розумію. 

“Стас тут. Не знаєш, як він мене знайшов?”

Відправляю і чекаю на його відповідь. У голові по колу проносяться кадри того, як Стас отримав по носі від того бугая і як в той момент у мене гупало серце. Я злякалася за нього - і це факт. Отже, не допомогла мені відстань забути. А ще сильно підкосило те, що Стас прилетів на інший кінець світу заради мене. 

Ну хіба це не вчинок закоханого по вуха хлопця? 

Телефон сповіщає про нове повідомлення, і, виринувши з роздумів, швидко читаю його:

“Пробач. Цей юнак був дуже переконливим.”

Відповідь тата доволі дивна, а я все більше заплутуюся у тому, що відбувається. 

“І як йому вдалося тебе переконати?” 

А це дійсно дуже цікаво… 

“Він сказав, що кохає тебе.”

Три рази перечитую відповідь від тата і відчуваю, як шкіра сиротами вкривається. Хочу усміхатися, але розумію, що це буде занадто по-ідіотськи. Я не повинна так швидко йому пробачати. Стасу ще доведеться довести мені свої почуття. От тоді і подивлюся, чого варті його слова. 

Засинаю доволі швидко, і сниться мені, як не дивно, Стас. Ми з ним гуляємо нічним містом, тримаючись за руки, і я така щаслива у цьому сні, що, прокинувшись наступного ранку, почуваюся абсолютно розбитою.  Спочатку розумію, що все це був лише сон, а тоді приходить похмілля - і хочеться просто померти. 

Голова тріщить, і нудота не дає навіть кави випити. Розумію, що доведеться йти в аптеку - і стає ще гірше. Одягаю спортивний костюм, а волосся збираю у гульку. Зараз мені абсолютно байдуже, як я виглядаю. А про зеленуватий відтінок обличчя навіть згадувати не хочу. 

Залишаю гуртожиток і виходжу на вулицю. Сьогодні навіть тепле сонце не радує. Аптека через дорогу, тому вже зовсім скоро я зможу випити ліки і стане краще. 

Тільки от встигаю зробити лише крок, коли зовсім поруч зупиняється гарна білосніжна автівка. Спочатку не розумію, кому я знадобилася, а коли двері відчиняються і на вулицю виходить Стас, стає шалено ніяково. Він сьогодні містер ідеальність! Широка усмішка, світлі джинси і така ж куртка. А я наче з божевільні втекла і до повного щастя взула не кросівки, а домашні капці.   

- Привіт! - Стас продовжує усміхатися, а мене дратує його ідеальність. А може, власна неохайність… 

- Привіт! - бурчу. - Чого тобі? Я поспішаю!

Намагаюся його обійти, але куди там! Стас торкається моєї руки вище ліктя і змушує зупинитися. В цей час я бачу в його руках пакетик з емблемою аптеки - і все стає зрозуміло. 

- Я приїхав тебе рятувати, - без дозволу засовує пакет мені в руки, а тоді наближається до автівки, відчиняє пасажирські двері і дістає з салону букет ромашок. 

Від здивування навіть рота відкриваю і розумію, що сьогодні Стас перевершив сам себе. Ну справжній герой, як не крути!

- Це тобі! - квіти також засовує мені в руки, а сам відступає на безпечну відстань. - Я здогадувався, що сьогодні ти будеш погано почуватись, але дуже сподіваюся, що це ненадовго. У мене є на тебе плани. Тому чекатиму твого найшвидшого одужання.

- Які ще плани? - здивовано питаю, притискаючи до себе ліки і квіти.

- Покажеш мені місто, - підморгує, а я миттєво червонію. Ну який він все-таки милий! 

Так! Щось надто швидко мене розвезло від хлопця! Де цей клятий самоконтроль?! Не можна так легко здаватися! 

- З чого ти взяв, що я погоджуся? - питаю похмуро. 

- А ти хочеш відмовити мені? - піднімає вгору брови і виглядає це так…  гарно, що очей не відвести. 

- Дякую за квіти і ліки, - кажу беземоційно, на скільки виходить. - Та не варто думати, що я змінила свою думку щодо тебе.

- Я і не думаю, - серйозно заявляє Стас. - Саме для цього я тут. Дай мені останній шанс, Анюто. Я даю слово, що ти не пошкодуєш. 

- Я не впевнена, що це хороша ідея, - хто б знав, як я хочу сказати йому “так”. Тільки шкода, що думки про минуле не дають зробити цей крок назустріч. 

- Я чекатиму на тебе тут о п'ятій, - продовжує Стас. - Чекатиму скільки доведеться. 

Киваю незрозуміло для чого і, залишивши його, прямую назад до гуртожитків. Міцно притискаю до себе квіти і вдихаю їхній аромат. Уявлення не маю, де Стас  знайшов ромашки, але добре знаю, що для цього хлопця немає нічого неможливого. 

- Ого! А де ти взяла цю красу? - питає Джі, щойно я переступаю поріг кімнати. Поки п'ю ліки проти головного болю, які купив мені Стас, подруга встигає поставити квіти у вазу. 

- Стас подарував, - бурчу і знову лягаю під ковдру.

- Стас? Він був тут? - широко усміхається Джі. - Аню, ти маєш йому пробачити. От якби заради мене хлопець перетнув океан, я була б найщасливішою!