29.

- Що з ним сталося? - питаю, коли автомобіль зупиняється на світлофорі. 

- Перевищив швидкість і не впорався з керуванням, - відповідає Єгор. - Він до тебе їхав, Анюто. Я тебе не звинувачую у тому, що сталося. Просто мені здається, що ти маєш знати. 

- Він сильно постраждав? - наступне питання виходить тихим. Стас їхав до мене, отже, йому було що сказати. 

- Зламана нога та забої по тілу. Жити буде, от тільки машину свою він таки втратив. До речі, я говорив з Борисом. Ніхто ні в кого нічого не вимагатиме. Ми просто вдамо, що жодного парі не було. 

- Так просто… - розглядаю свої руки й відчуваю черговий прилив сліз. Зараз не час плакати, але думки про пораненого Стаса і це кляте парі… Я ж не залізна, щоб стримуватися. 

- Зовсім не просто, але буде краще, якщо ми всі якнайшвидше забудемо про цей неприємний епізод з життя, - серйозно заявляє Єгор. - Аню, ти хороша дівчина, і я дуже хочу, щоб ти була щасливою. Пробачиш ти Стасу чи ні - це особисто твій вибір, і я, як і мій брат, його прийму. 

На його заяви у мене немає відповіді. Я ще нічого не вирішила. Спочатку переконаюся, що Стас дійсно у відносному порядку, і зі спокійною душею буду продовжувати жити, але вже без нього. 

Єгор впевненою ходою прямує довгим лікарняним коридором, а я крокую за ним. Чим ближче до палати Стаса, тим бентежніше я почуваюся. Можливо, дарма приїхала сюди, але поговорити нам таки треба. 

- Я чекатиму тебе тут, - говорить Єгор, зупинившись біля потрібної палати. Медсестра допомагає мені одягнути халат та шапку, а от бахіли натягую сама. 

Киваю на знак згоди та хапаюся за ручку дверей. Кілька разів глибоко вдихаю і видихаю, а тоді таки відчиняю двері та ступаю в палату. 

Стаса помічаю одразу і, тільки-но наші погляди зустрічаються, збиваюся з кроку і втрачаю всю впевненість. Хлопець виглядає жахливо, і хоча я розумію, що не повинна відчувати до нього жалість, нічого не можу з собою вдіяти. 

На голові пов'язка, подряпина на щоці, а рука в гіпсі. Мені боляче бачити його таким, адже ще вчора Стас був абсолютно здоровим і щасливим. 

- Ти прийшла! - радісно випалює і намагається сісти, але одразу ж кривиться від болю. 

- Не напружуйся, - кажу тихо і роблю кілька кроків вперед. - Як… почуваєшся?

- Нормально, - відповідає. - Анюто, я хотів все тобі пояснити, але не встиг. Розумієш, я боявся. Боявся сказати тобі правду, щоб не втратити. Я справді закохався у тебе. Мені байдуже на це парі. 

- І тому вчора ти хотів затягнути мене в ліжко? Щоб кохання своє показати? - питаю прямо. - Вибач, Стасе, але я тобі не вірю. Я дізналася про спір в той вечір, коли ми зустрілися з твоїми друзями у кафе. Ви обговорювали план мого зваблення і голосно сміялися. Спочатку я хотіла закінчити все це, але потім вирішила помститися тобі. Підіграти, наче закохалася, а в останній момент кинути, щоб ти втратив свою машину. Але тоді я і не думала, до чого приведе моє рішення. Знала, що сильно ризикую, і в результаті програла сама… Я закохалася у тебе, Стасе. Навіть попри те, що знала правду. І тепер нічого, крім болю, не відчуваю. Якби ж ти просто розповів мені правду, все було б значно простіше. 

- Пробач, - зітхає хлопець. - Я просто не знаю, що ще можна сказати. Я також тебе кохаю, Анюто. Я не хочу тебе втрачати. 

- Ти вже мене втратив, - кажу твердо. - Одужуй, Стасе. Я щиро бажаю тобі стати на ноги. Але з цього моменту ми з тобою більше ніхто. Прощавай!

Залишаю палату так швидко, наскільки це взагалі можливо. Оминаю Єгора і прямую до виходу. Не хочу ні з ким говорити. Мені треба побути самій і все обдумати. 

Нелегко вирвати з серця того, хто так сильно там прижився. Стас став моїм першим коханням. На жаль, не щасливим, але скільки життєвого досвіду мені принесли ці стосунки. 

Через дорогу від лікарні знаходиться парк. Йду одразу туди та займаю лавку в тіні дерев. Небо повільно затягується сірими хмарами, і скоро буде дощ. Але я нікуди не поспішаю. Просто сиджу, обійнявши себе руками, і слідкую за тим, як люди поспішають до виходу. Ніхто не хоче промокнути, а мені якось байдуже. 

Коли перші краплини дощу таки падають на обличчя, повільно бреду до виходу. Знаходжу в кишені телефон і набираю номер тата. Я говорила собі, що не буду тікати, але тільки зараз зрозуміла, що так буде краще. 

Треба змінити атмосферу і спробувати забути. Не впевнена, що Стас так просто вилетить у мене з голови, але на це є всі шанси. 

- Слухаю, люба! Як ти? - стурбовано питає тато. 

- Все добре, - швидко випалюю, поки не передумала. - Тату, я хотіла дещо запитати. Пам'ятаєш, ти говорив про можливість навчатися цей рік за кордоном? Я… хочу спробувати.

- Не зрозумів… - схоже, він розгублений, і це зрозуміло. Тато говорив про цю можливість ще влітку, але тоді я навіть не слухала, тому що не планувала нікуди летіти. Але зараз це здається найкращим варіантом. - Навіщо тобі це? 

- Я хочу побачити світ, - відповідаю. - Ти ж знаєш про мої мрії.

- Знаю, але… це дуже несподівано, Аню. У тебе щось сталося? Посварилася зі Стасом? 

- Ми більше не разом, - кажу твердо. - Тату, будь ласка, мені дійсно треба полетіти.