28.

Стас

- Відпусти мене! - кричу і намагаюся наздогнати Аню, але Єгор мене стримує. Двері ліфта зачиняються, і дівчина просто зникає. 

- Заспокойся! Ти й так багато дурні наробив! - гиркає брат і заштовхує мене назад у квартиру. 

Зачиняє двері та глузливо розглядає романтичну обстановку. Стає бридко від себе самого… Знав же, що все до цього йде, але однаково сподівався, що Аня мене не покине. 

Цей вечір мав стати початком нашої історії, без брехні. Я зробив дурню, тому що розпочав не з того… Просто так сильно боявся, що можу її втратити, що так і не наважився спочатку розповісти про парі. 

- Ти розчарував мене, Стасе. І не лише мене, - Єгор проходить у вітальню, вмикає світло і почергово задуває кожну свічку. - Як взагалі додумався погодитися на цей спір?

- А ти звідки про це знаєш? - миттєво напружуюся. - Виходить, це ти Ані розповів?

- Ні, не я, - відповідає брат. - Я дізнався тільки сьогодні, від твого дружка Бориса. А Аня, здається, знала все з самого початку.

- Що? - у мене дихання збивається від такої новини. Це що означає? Аня знала все, але однаково була зі мною. Для чого? 

Розумію, що треба терміново з нею поговорити та все пояснити. Я дійсно ідіот, адже погодився на цей спір, але хто ж знав, що в результаті я втрачу щось набагато важливіше, ніж клята тачка! 

- Дівчина закохалася у тебе по вуха, хоча й знала, який ти мудак, - Єгор сідає на диван і розслаблено закидає ногу на ногу. - Здається мені, що вона таки сподівалася почути правду від тебе, але так і не дочекалася. А ти молодець! Гарно все вигадав: квіти, свічки. Не врахував лише, що Аня - не подружка на одну ніч. 

Хочеться кричати, щоб Єгор мовчав, але я продовжую стояти на місці й стискати та розтискати кулаки. Він має рацію! У кожному його слові є частка правди, або ж і не частка… 

Коли ж мій терпець вривається, я швидко залишаю квартиру, прихопивши ключі від машини. Я маю поговорити з Анею і пояснити все. Я справді збирався сказати їй правду! Збирався, але не встиг… 

Сідаю за кермо Ferrari та витискаю з неї все, що можна. Мчу вечірнім містом у бік дому Ані й міцно стискаю руками кермо. Я не можу її втратити. Я покохав цю дівчину, і начхати мені на цей спір. Нехай Борис забирає все, що у мене є, лише щоб Аня повернулася. 

Набираю її номер раз за разом, однією рукою тримаючи кермо, а іншою - телефон. Але раз за разом монотонний голос на тому кінці говорить, що немає зв'язку з абонентом. Серце стискається від поганого передчуття, і не хочеться себе накручувати. Та якщо з дівчиною щось станеться, я ніколи собі цього не пробачу. 

Аня хороша, мила, щира та дійсно особлива. Навіть моя колишня, Настя, навіть поруч з нею не стоїть. Вона допомогла мені відкритися почуттям і вказала на мої недоліки. І хоча тіло у неї не ідеальне, про цей фактор забуваєш в першу ж секунду, коли дивишся у її очі. 

Це я не ідеальний, хоча моїй зовнішності можна позаздрити. Мудак з гнилою душею, який хотів пограти на почуттях дівчини. І що вийшло в кінцевому результаті? Облажався я по повній програмі.

В черговий раз набираю номер дівчини, але нічого не змінюється. Роздратовано кидаю телефон на сидіння, але він падає під нього. Намагаюся його дістати, але забуваю про те, що краще було б за дорогою стежити. 

Не помічаю автомобіль, який з'являється переді мною, і, щоб уникнути удару, викручую кермо і лечу просто у стовп. Все стається дуже швидко. Сила удару така, що мене буквально кидає по салону, а скло летить у різні боки. 

Я не хочу, щоб усе закінчилося саме так, але, з іншого боку, напевно, я на це заслужив. Я так і не знайшов Аню, щоб сказати, що кохаю її. Але чи варто це говорити, якщо вона однаково мені не повірить?

Її довіра до мене втрачена… 

Аня

На щастя, мені вдається зупинити таксі та поїхати додому. У квартирі порожньо, отже, тато на черговій зустрічі або ж на побаченні. Зачиняюсь у кімнаті та сідаю на ліжко. Деякий час просто сиджу, дивлячись в одну точку, і намагаюся ні про що не думати.

Наша зі Стасом історія закінчилася. Все-таки я наївна дурепа, котра вірила у те, що він може бути хорошим. До останнього чекала зізнання, але так і не дочекалася. 

Помічаю на тумбі телефон і хочу набрати Дашу, але увімкнути його не виходить. Напевно, сіла батарея, а вмикати його щось зовсім не хочеться. 

Переодягнувшись, вимикаю світло і лягаю під ковдру. Сльози вільно течуть по обличчю, а я і не думаю їх зупиняти. Треба виплакати все, щоб потім було краще. Але чи буде краще? Мені ж доведеться кожного разу бачити Стаса і згадувати його жорстоку гру. 

В якийсь момент засинаю, так і не увімкнувши телефон. Не чую, коли повертається тато, а наступного ранку не прокидаюся зі дзвінком будильника. Будить мене тато й одразу розуміє, що щось сталося. 

- Ти захворіла? - його долоня торкається мого лоба, а мені так хочеться, щоб температура дійсно була. Нізащо не піду на навчання. Не хочу бачити Стаса, тому вдавати хвору - найкращий варіант. - Температури наче немає.

- Не добре почуваюся, - кажу тихо. - Можна мені сьогодні вдома залишитися?