6.

Спочатку мені здавалося, що це Стас дивний, а тепер розумію, що не все в порядку з головою саме у мене. А все тому, що я таки зібралася на прогулянку з ним. Не знаю навіщо, просто захотілося.

Одягаю світлі джинси та блузку, на ноги - білі кеди, і навіть волосся розпускаю та роблю легкий макіяж. Поки готуюся, все поглядаю на годинник і не можу повірити, що роблю це. 

- Куди це ти така гарна? - запитує тато, коли зустрічає мене у коридорі. Він якраз повернувся з роботи, а я так сподівалася, що ми розминемся, а потім я напишу йому повідомлення, що пішла гуляти з Дашею. 

- Ми з Дашею йдемо в парк, - випалюю швиденько і ховаю обличчя за пасмами волосся. Брехати зовсім не вмію, і тато це знає. Враз вирахує мене по червоних плямах на обличчі. 

- А не пізно для прогулянок? - вмикає режим суворого татуся, хоча насправді він зовсім не такий.

- Тату, мені ж не п'ять років, - бурчу, а тоді швиденько цілую його в щоку і виходжу за двері. - Я побігла! Не сумуй!

Мало не застрибую у ліфт і, поки їду вниз, намагаюся зібратися з думками. Навмисне вийшла з дому трохи раніше, щоб прийти на місце зустрічі до приїзду Стаса. Не хочу, щоб він зрозумів, що живу я зовсім не там, де він висадив мене сьогодні. 

Тільки от всі мої сподівання розвіюються в той момент, коли бачу червону Ferrari Стаса. Якщо я прийшла на п'ятнадцять хвилин раніше, то коли ж тут з'явився він? 

Почуваюся шалено ніяково, поки наближаюся до автомобіля. А ще відчуваю на собі погляд Стаса через лобове скло і дуже боюся, що зараз він вийде, розсміється мені в обличчя і скаже, що це був розіграш. 

Коли до автівки залишається кілька метрів, двері з боку водія відчиняються, і я навіть з кроку збиваюся. А може, варто тікати, поки не пізно? Але вже, здається пізно, тому що Стас на вулиці і, сховавши руки в кишені модних джинсів, чекає, коли я підійду ближче. Його погляд повільно піднімається від моїх ніг до обличчя. Можливо, мені здається, але Стас наче задоволений. 

- Довго будеш там стояти? - питає з насмішкою. - Я не кусаюсь, Анюто.

- Чому ти так рано приїхав? - питаю, коли роблю ці кілька кроків назустріч. 

- Хотів перевірити свою здогадку, - усміхається. - Чому одразу не сказала справжню адресу? 

- Не хотіла, - знизую плечима. 

Так, здається, насміхатися з мене цей хлопець не збирається. Тільки от про його наступні дії я навіть здогадуватися не можу. Хто ж знає, що там робиться у його голові! 

- Ходімо! - Стас першим прямує до пасажирських дверей і відчиняє їх для мене. Тільки от він на мить опускається у салон сам, а коли знову опиняється на вулиці, бачу у його руках неймовірно гарний букет ромашок. 

Цікаво, звідки Стас знає, що це мої улюблені квіти? Такі, як він, звикли дарувати дівчатам троянди. 

- Це тобі, - передає мені букет, а я беру його в руки і, не втримавшись, вдихаю носом приємний аромат.

- Дякую, - кажу абсолютно щиро. - Тільки не розумію, навіщо вони. 

- Ти дійсно не знаєш, для чого хлопці дарують дівчатам квіти? - усміхається Стас. Здається, йому подобається, як горить від збентеження моє обличчя. - Сідай, Анюто. У мене для тебе кілька сюрпризів. 

Ну що я можу сказати? Стас вміє бути переконливим. А ще він дуже милий зараз. Розумію, що треба тримати емоції під контролем і не показувати йому, що моя броня дала тріщину. І не одну. Але я не можу. Просто дивлюсь на нього, як він впевнено керує автомобілем, і розумію, що хотіла б бути його дівчиною. Отримувати квіти та компліменти, а ще - цілуватися… 

Він подібної думки перехоплює подих, тому починаю кашляти. Стас хмуриться, розглядаючи мене, і не може второпати, що зі мною не так.

- Що з тобою? - питає схвильовано.

- Все добре, - вдається навіть усміхнутися. - Куди ми їдемо?

- Так не терпиться дізнатися? - хмикає. - Я замовив столик у кафе. Цього разу вирішив бути скромним, а то ресторан ти зовсім не оцінила. 

- Думаєш, кафе оціню? - і чого це я усміхаюся? Чого цей хлопець більше мене не дратує? 

- Дуже на це сподіваюся, - тихо відповідає. 

Коли автівка зупиняється на стоянці біля набережної, я залишаю квіти в салоні, і ми разом зі Стасом прямуємо вздовж річки у бік кафе, в якому були ще сьогодні вдень. На набережній багато молодих людей, можливо, і є хтось з нашого універу. Здається, Стаса зовсім не хвилює той факт, що нас можуть побачити разом. А от мені трохи ніяково від подібної думки. Не хочеться дурних чуток, а вони точно будуть, адже ми з Стасом ну ніяк не тягнемо на закохану пару. 

- Ти напружена. Щось не так? - здається, він таки помічає щось, адже запитання лунає в той момент, коли ми наближаємося до кафе, де доволі багато гостей. 

- Я просто подумала, що нас можуть побачити разом… - не знаю, чи зрозуміє мої хвилювання Стас, але кажу як є. - Це не зашкодить твоїй репутації? Та й я не хочу чуток.

- Знаєш, Анюто, слухати чутки про себе - це ще не найгірше, що може бути, - заявляє хлопець і несподівано бере мене за руку. - Якби я хвилювався за свою репутацію, то не запрошував би тебе сюди. Нехай інші хвилюються, а ми з тобою вечеряти будемо.