5.

Незнайомцеві на вигляд років тридцять. Доволі привабливий, у костюмі й годинник дорогий на зап'ясті. Та найголовніше те, що зі Стасом вони дуже схожі. Такий же погляд синіх очей і риси обличчя. Невже це його брат чи просто родич? 

- Яка зустріч, - не надто радісно, як на мене, випалює Стас і підводиться на ноги, щоб потиснути руку незнайомцеві. - Анюто, познайомся, це мій брат Єгор. 

Не можу сказати, що мені приємно, адже вся ця ситуація до біса неоднозначна, але і сидіти, наче води в рота набрала, також не варіант. 

- Аня! - відповідаю і відчуваю на собі прискіпливий погляд цього Єгора. Уявлення не маю, що він намагається у мені розгледіти, але цей погляд сильно дратує.

- Дуже приємно, Аню, - ледь помітно усміхається Єгор, а очі при цьому залишаються серйозними. - Можна дізнатися, ким ви доводитесь моєму братові? 

- Ну… ми… - і як йому сказати, що ми ніхто? І головне, що я не збиралася сюди їхати. 

- Аня - моя дівчина! - заявляє Стас, і ми з Єгором одночасно витріщаємося на нього. Здається, мені почулося… Боже, тільки б мені почулося! Цей ідіот не міг зморозити таку дурню, та ще й перед братом! 

- Серйозно? - Єгор знову переводить погляд на мене і, здається, не може повірити у те, що почув. Тут я його повністю розумію. Ну не тягну я на дівчину цього Стаса. Навіть ідіот це зрозуміє! 

Тільки рота відкриваю, щоб заперечити усе, що чую, але Стас вкотре робить те, що сильно дивує та дратує. Він наближається до мене і кладе свою лапу мені на плече. Добре, що я сиджу і під скатертиною не видно моїх  стиснутих кулаків. 

- Тобі які докази потрібні, братику? - заявляє Стас. - Ти, звісно, вибач, але у нас з Анютою побачення. Твоя поява є трохи… недоречною. Ти бентежиш мою дівчину. 

- Стасе! - ну все, я так більше не можу! Намагаюся встати на ноги, але рука хлопця у мене на плечі не дає цього зробити. Здається, Стас знав, що таке може статися, тому й прилаштувався поруч, щоб у разі чого мене зупинити. 

- Пробач, Аню, - Єгор прискіпливо розглядає руку Стаса у мене на плечі й, здається, не вірить у те, що ми дійсно пара. - Зізнаюся, я трохи збентежений такою новиною, але, з іншого боку, навіть щасливий. Розумію, що сьогодні ви хочете побути удвох, тому не буду вам заважати, але дуже хочу, щоб найближчим часом ви зі Стасом навідалися до мене в гості. Мені кортить ближче познайомитися з тобою. Це можливо?

- Ми приїдемо, - знову відповідає за нас обох Стас. - Правда, сонце? 

Хочеться голосно фиркнути, але я стримуюсь. Влаштовувати скандал якось враз перехотілося, тому просто киваю на знак згоди, і Єгор таки йде, залишивши нас удвох. Щойно він залишає зал, відкидаю руку Стаса і встаю на ноги.

- А тепер поясни, що щойно відбулося. Ти навіщо про дівчину наплів? - випалюю сердито.

- Пробач, Анюто, - Стас знову намагається мене торкнутися, але я роблю крок трохи далі. - Просто мій брат одержимий думкою, що я маю знайти собі хорошу дівчину. От я і подумав…

- А мені здається, що зовсім ти не думав, - перебиваю його і вкотре переконуюся, що цей хлопець просто несповна розуму. - Я не збираюся грати в ігри! Особливо з тобою! 

- Ти куди? - здивовано кричить Стас, коли я повертаюся до нього спиною і прямую на вихід. - А обід?

- Сам жуй свій обід, - кидаю йому на прощання і покидаю ресторан. Лише на вулиці вдається перевести подих. Дарма я погодилася поїхати з ним. Хоча, якщо так розібратися, то й не погоджувалася я… 

На щастя, Стас мене не наздоганяє. Можливо, зрозумів, що накосячив, а може, просто йому байдуже на мої почуття. Все-таки я більше схиляюся до другого варіанту. 

Викликаю таксі, і лише в салоні вдається заспокоїтися. Сьогодні я остаточно переконалася, що від цього хлопця треба триматися якомога далі. Саме так і робитиму, щоб потім не розгрібати проблеми лопатою. 

Наступного ранку заходжу в універ з твердим переконанням, що Стас дивний і дуже таємничий. Наплів мені про брата, чомусь притягнув саме в той ресторан, де ми й зустрілися. Я не вірю у випадковості, та ц все це виглядало дуже дивно. Коли розповідаю про свої припущення Даші, вона вкотре заявляє, що я перебільшую. А от мені так не здається…

На великій перерві прямуємо в їдальню, і там зустрічаю Стаса. Він сидить за центральним столом у компанії своїх одногрупників і поводиться так… наче ми не знайомі! Навіть у мій бік не дивиться. Це дивно і… трохи зачіпає. Знаю-знаю, як говорила про те, що буду тримати дистанцію, але його поведінка реально дивна. 

А може, образився, що вчора я пішла з обіду? Все-таки страви ми вже замовили, і Стасу довелося їх оплачувати.

Розумію, що з такими роздумами скоро піду до нього просити вибачення, тому швидко викидаю все зайве з голови й, набравши собі їжі, займаю столик максимально далеко від Стаса. 

- Що відбувається? - питає Даша, сідаючи поруч зі мною. - Чому Стас вдає, що ви не знайомі?

- Я ж говорила тобі, що він дивний, - знизую плечима і берусь за пюре з котлетою. 

Кілька разів мене таки тягне знайти його поглядом, але я цього не роблю. Знаю, що не варто, адже тільки собі гірше від цього зроблю. Коли обід закінчується, видихаю з полегшенням, коли бачу, що стіл, за яким сидів Стас, вже пустує. Виходить, він раніше за мене залишив їдальню.