3.

Аня

Хочеться забути все, що сталося у тому клубі, як страшний сон. Все-таки не моє це, коли два хлопці б'ються за серце прекрасної дами. По-перше, ніяка я не прекрасна, а по-друге, взагалі не зрозуміло, через що ці двоє товкли одне одному пики. Ну справді, от від кого, а від цього пихатого мажора я допомоги точно не чекала. 

Цієї ночі я довго не могла заснути, слухаючи рівномірне посапування Даші поруч. Хотілося вірити, що клятого мажора я більше ніколи не побачу, а то ще дякувати доведеться… а я цього так не хочу. Все-таки ніхто не просив його втручатися, а якщо вже вирішив заступитися за мою честь, це було його право. 

Наступного ранку я повернулася додому і з чистим сумлінням просто забула про той випадок. У мене дійсно не було сумнівів, що ми більше ніколи не побачимося, а якщо це станеться, зроблю все, щоб мажор мене не впізнав. 

Час до початку навчального року пролетів якось надто швидко. Не встигла я насолодитися останніми літніми днями, а вже завтра вересень і повернення у стіни рідного універу. А ще сьогодні татко повернувся з відрядження, але одразу ж полетів у мій універ, тому що, за дивним збігом обставин, був його деканом. 

Чесно кажучи, цей факт завжди мене гнітив, адже я не хотіла, щоб всі вважали, наче я навчаюся там через батька. Вступила я самостійно на факультет міжнародних відносин. Шалено люблю подорожувати і вивчати різні мови. Тому цей факультет обирала практично серцем. 

Тішило те, що у мене з батьком різні прізвища. Так вже склалося, що до мого шістнадцятиріччя він взагалі не знав про моє існування, а потім мама вийшла заміж і зрозуміла, що я трохи заважаю їй будувати нову сім'ю. Знайшла татуся і відправила мене до нього. Добре хоча б те, що він щиро зрадів нашій зустрічі, адже дітей у нього не було, а перший шлюб розпався. 

Сьогодні ми з Дашею вирішили прогулятися та посидіти в кафе. Все-таки останній день літа, і зовсім скоро часу на ось такі прогулянки не буде. До речі, навчаємося ми на одному факультеті, і тільки Даша знає, ким мені доводиться наш декан. 

- Як же не хочеться повертатися в універ, - зітхає дівчина, поки гуляємо парком. На відміну від мене, вона не любить подорожі і мови їй даються важко. Цей факультет обрали для неї батьки, котрі постійно у роз'їздах і практично не бувають вдома. 

- А я скучила вже, - чесно відповідаю. 

- Та ну тебе! - бурчить Даша. - Хочу, щоб літо не закінчувалося!

Щоб якось підняти їй настрій прямуємо у кафе, яке знаходиться просто в парку. Це місце дуже затишне з виглядом на річку. Займаємо столик на терасі і замовляємо собі морозиво. 

Сьогодні тут багатолюдно, переважно молодь зібралася. Поки чекаємо на замовлення, ліниво обводжу приміщення поглядом і несподівано зупиняюся, коли помічаю знайому особу. Доводиться схопити в руки меню і прикрити ним обличчя. Хочеться вірити, що мене поки що не засікли, як це зробила я. 

- Ти чого? - дивується Даша, спостерігаючи за моїми діями. 

- Він тут, - шепочу і киваю їй за спину. Даша одразу ж повертається, і її брови підстрибують вгору. О, так! Нарешті вона розуміє всю абсурдність ситуації! 

Мажор сидить всього за декілька метрів від мене у компанії ще двох хлопців і трьох дуже гарних дівчат. Компанія щось обговорює і весело сміється, а я чомусь не можу відвести погляду від темноволосого мажора. Він що, переслідує мене?!

Хоча здоровий глузд підказує, що це просто випадковість. На щастя, я таки залишаюся непоміченою, і це тішить. 

- Треба забиратися звідси, - шепочу Даші, перегнувшись через стіл. 

- Навіщо? - дивується подруга. - Стільки часу минуло. Та він забув тебе давно! 

Мені дійсно хочеться вірити, що він забув, але у дива я ніколи не вірила, а сьогодні так взагалі… 

Прикриваючись меню, підвелася на ноги і почала просування до виходу, тільки от, як завжди буває, неприємність настає несподівано. Я не помічаю офіціантку, яка саме несе нам морозиво, і зіштовхуюся з нею. В результаті таця випадає у неї з рук і падає на землю з таким шумом, наче в цю мить щось вибухнуло. Ну реально, всі навколо повертаються на шум, і мажор також. 

Коли ж наші погляди зустрічаються, я одразу розумію, що він мене згадав. Його брови від здивування повзуть вгору, і це навіть трохи весело, до того моменту, як він підвіодиться на ноги. 

Зрозумівши, що треба вшиватись, я махаю на прощання Даші і поспішаю на вулицю. Тільки от бігаю я не дуже, і наздоганяє він мене вже за кілька секунд. 

- Яка зустріч! - весело усміхається, ховаючи руки в кишені штанів. І чого тішиться? Ніяк не можу второпати…  

- І не кажи! - бурчу, прямо показуючи йому свою неприязнь. 

- А я-то думав, що назавжди тебе загубив, - продовжує і чомусь занадто прискіпливо мене розглядає. 

- Було б добре, - фиркаю. - Послухай, ти чого хочеш? Я поспішаю, взагалі-то.

- Ну… для початку познайомитися, - випалює і дістає руку з кишені, а тоді ще й мені її протягує. - Я Стас!

- Послухай, Стасе… - не збираюся я тиснути йому руку. Взагалі не розумію, що з цим хлопцем не так. Я ж надто добре пам'ятаю, яким придурком він був у нашу першу зустріч. Що змінилося тепер? 

- Що тут у вас? - договорити не встигаю, тому що з кафе виходять друзі цього хлопця, і тішить хоча б те, що їхніх подружок тут немає. - Стасе, а це хто?