Частина 17

Антон йшов за Машою і глянув на мене. Я одразу згадала його розповідь про неї. Тоді коли він мені розповідав це я навіть подумати не могла що вона вб'є мою подругу через те що вона виходить заміж за того хто їй подобається. Напевне в Маші була порушена психіка. Вона жила тільки з батьком, а мама покинула їх рік тому. 
- Це ви вбили цю громадянку? - запитав поліцейський у неї.
- Так, - вона підняла голову і я побачила на її лиці усмішку. - це моя робота. 
- Бачите, молодий юначе, - звернувся до Антона другий поліцейський. - вона сама вам зізналась. Ви збираєтесь надалі не вірити нам?
- Машо, - він підійшов і взяв її за руки. - навіщо ти це зробила?
- Я хотіла бути з Ігорем
- Але ж він виходив заміж, та й був я
- Ти був зайнятий своєю дівчиною, - сказав він, а мені ніби серце розірвало. - я не знайшла іншого варіанту. Ти постійно проводив свій час з тією інтернатською, а не допомога в мені привернути увагу Ігоря.
- Чому ти постійно говориш за нього? Ти ж знаєш що я був закоханий в тебе
- Я завжди знала це, але я не могла нічого вдіяти, серцю не прикажеш. Та й мені здавалося що ти любиш ту дівчину
- Це була всього лиш гра, - ця фраза заставила мене вийти на коридор де я розплакалась
- Соня, вибач. - до мене підійшов Макс і обняв з-за спини.
- Я тебе вибачила
- Він помішаний на ній, тому не розуміє що верз...
- Не говори нічого! - я не дала йому договорити.
- Будь ласка не відвертайся від мене. - він обняв мене ще сильніше.
- Ти думаєш я зараз думаю про тебе? - Макс трішки ображено поглянув на мене, але не відходив. - Юля була моєю подругою дитинмтва, коли мене привезли в інтернат вона була до мене дуже доброю. Ми з ними прожили найкращі роки нашого життя, ми були мов рідні сестри. І сьогодні вона відійшла у Вічність. Якби вона померла своєю смертю...- в мене почали трястися руки і Макс явно це помітив. - а її вбила ця божевільна.
- Не можна так називати людей
- Ти на її стороні? Навіть якщо щось сталося це не вихід - вбивати людину
- Вибач, - він повернув мене до себе і злякано глянув на мене. - я завжди буду на твоїй стороні, але йдемо зі мною.
 Я не розуміла куди він мене веде, але покірно йшла за ним. Від того всього шоку мені було так погано що я не розуміла що коїться і де вже я є. Через певний час приїхала мама і почала говорити зі мною. Я зовсім не розуміла що я говорю, але по виразу обличчя мами зрозуміла що моя нервова система поїхала і я вже не можу нормально думати і говорити. 
 Пам'ятаю лиш те що мені щось вкололи і я спала цілий день. Наступного дня був похорон Юлі. Вона була такою рідною. Дивитися на те що вона лежить у труні з закритими очами і посміхається було так боляче, що моє серце розривалося на кусочки. Її руки були складені на грудях, а на пальці колечко, яке їй повинен був одягнути її наречений. Плаття ідеально сиділо на ній, мені було так боляче що вона зараз не бачить себе.
 - Обережно, - Макс підтримував мені і Таню коли ми йшли на цвинтар. - дівчата опануйте себе.
 - Ти думаєш що це так легко? - Таня теж помаленьку втрачала розум як і я, але коли її накололи заспокійливими і відправили спати вона прийшла в себе.
 Перед тим як ми мали йти на цвинтар нам дали заспокійливі і попередили що якщо у нас буде хоч маленька істерика то нас відвезуть назад в лікарню. Через те що я часто пропадала в школі або тоді коли мене забрав Макс, вчителі казали що у мене не має совісті, але мама заплатила і притензій до мене не було. 
 Машу забрали в псих лікарню на довге лікування адже все показувало що вона психічно хвора. Ігор дуже важко переносив те що Юля померла, його також відправили на лікування. На похорон його не пустили, поставили капанку і дали заспокійливі таблетки. Його батьки розповіли лікарям що у нього проблеми з серцем і після цього йому категорично заборонили йти на цвинтар, а ще більше хвилюватися.
 - Софіє, - мама підійшла до мене. - ти пам'ятаєш що ти мені обіцяла? Таня виконує свою обіцянку, а ти чому ні?
 Таня стояла і на її обличчі не було жодної емоції. Вона тримала себе в руках, але я знала що вона відчувала коли залишалась на самоті. Що вона тепер буде робити без нас? Вона тепер залишиться сама в інтернатській кімнаті, та й крім мене у неї нема більше нікого хто її може підтримати. Я в думках обіцяла собі бути з нею до того часу поки вона не знайде собі хлопця або ж друзів, які будуть її підтримувати коли мене немає.
 - Таню, - до неї підійшов молодий хлопець і обняв її. - вибач. Я затримався коли тобі була потрібна підтримка. Їхати було так важко, але я не зміг покинути тебе в такий момент. - вона відпустила руку Макса й пішла в обійми хлопця.
 - Я не ображаюся на тебе, - вона міцно його обняла з відчаю. - з Польщі є що їхати.
 Вимагати від неї відповідь хто це мені не хотілося на даний момент. Пізніше я все рівно дізнаюся хто це, але зараз мої думки були зайняті Юлею. Вона була ще такою молодою, але можливо на небі їй буде краще.
 - Вибачте за запізнення. - до всіх підійшов мер.
 Не думала що я його тут побачу і мене дивувало чому він з'явився. Мер оглянув всіх і зупинився на мені, його очі були зеленого кольору. В його рисах я бачила себе, але в це мені не вірилося. Колір його волосся і очей співпадав з моїм, а ніс і гуди були настільки подібними що мені здавалося це зовсім неможливим. Я не пам'ятала свого батька тому й не знала чи може він бути пов'язаним з мером міста. Та й риси обличчя я не пам'ятала.
 - Чому ти приїхав? - до нього підійшла мама з невдоволеним лицем. 
 - Вона була нареченою мого племінника, та й тут моя дочка і я хотів її забрати. - він глянув на Христю, а вона опустила погляд.
 - Щось мені не віриться, ти ніколи не дбав про свою сім'ю. - мама стала тихіше говорити, але я прикрасно чула її. - Я зовсім не розумію як Єва вийшла за тебе заміж. Вона була дуже красивою і доброю дівчиною, багато хлопців які залицялися до неї мріяли щоб вона стала їх дружиною. Але незважаючи на те що ти покинув мене в важкий для мене час вона все рівно вибрала тебе. Вона знала про те горе що в нас трапилося, але стояла на своєму.
 - Наш син помер, чому ти не можеш прийняти це? - я пильно спостерігала за ними. - Ти народила неживу дитину.
 Син? Макс розповідав мені що у неї була дочка, яка загинула ввечері після пологів. Або він каже не правду, або Макс збрехав.
 - Який син? - вона не розуміла що він верзе. - В нас народилась донечка, Христинка. Я не помиляюся, коли вона заплакала мені сказали " Вітаю, в вас донечка". І не кажи мені що це не так.
 - Та бо це не так. Коли я прийшов в твою палату біля тебе спав син
 - Вони підміняли її, - з її очей капнула сльоза і помітивши те що я бачу мама витерла її. - виховали як свою доньку. Вона не могла прийняти того що її син, якого вона так не могла сама народити, помер.
 - Не верзи дурниць, божевільна, - він взяв її за плечі. - ти хочеш сказати що це дівчисько похоже на мене? Вона не моя дочка.
 Мама відвела його від мене і щось довго йому говорила. Відчуття того що я причетна до всього цього мене не покидало. "Я повинна прочитати той лист" - майнуло в моїй голові.
 Юлю закопали і поставили хрест. Вона більше ніколи не погляне на мене і не усміхнеться, не скаже заспокійливе слово. Я почала плакати, але Макс суворо поглянув на мене і я витерла сльози.
 - Йдемо в машину, - я не хотіла цього, але він потягнув мене. - ми їдемо додому.
 - За мене не хвилюйся, мене Олег відвезе. - сказала Таня і пішла за хлопцем в його машину.
 - Тітко Ніно, їдьмо
  Всі розходилися по машинах і їхали. Коли ми сіли в Машину я закрила очі, але коли Макс завів машину я їх відкрила.
  - Про що це ви говорили з мером? - запитала я в надії що вона мені все розкаже.
  - Не бери це до уваги, - тихо відказала вона.
  - Я не можу! - крикнула я. - Ти говорила на кухні з Дімою, а сьогодні з чим чоловіком. Ви дивилися на мене, а він казав що я не схожа на нього, поясниш мені це?
  - Не зараз
  Більше нічого вона мені не сказала. Я засипали її питаннями, але вона навідріз відмовилась мені відповідати. Таємниці вже виснажити мене, але в мене був лист у якому, на скільки я думала, була відповідь на моє запитання.
 - Макс, відведи її в кімнату і просліди щоб вона випила таблетки
 Макс так і зробив, дав мені таблетки і пішов до себе. Я почала шукати лист, але не могла його знайти. Все таки коли знайшла його ще раз глянула на попередження, але я мушу прочитати те що там написано.
 Відкривши лист те що я побачила мене здивувало:
 " Матвієнко Христина Дмитрівна 
  Народилася 4 грудня 2002 року"
  
 Вибачте за те що довгий час пропадала, в мене була маленька творча криза, але зараз я можу присвятити всю себе книзі) Також хочу привітати Всіх Марій з їхнім святом і побажати їм всього найкращого) А всім іншим хочу побажати хороших канікул, відпустки.