Частина 12

Переді мною стояв Олег і єхидно посміхався. Ну чому такий прекрасний день щось має спортити. Він схопив мене за руку і я скривилася від болі.
- Відпусти, придурку. - закричала я.
- Я знав що ми ще зустрінемося, лялечко. - моя рука вже страшенно боліла і я все більше й більше панікувала. - Підемо зі мною.
Він запхав мене в машину й повіз у невідомому мені напрямку. Дорога була не близькою, ми приїхали за годину. Телефон у мене забрали, добре те що на ньому стояв пароль, який точно ніхто не відгадає. Ще двоє хлопці у чорних капюшонах вийшли й відвели мене в величезну білу кімнату.
 Страх переповнював мене. Чому ж я тоді не втекла, а дала йому ляпаса? Чому саме зі мною все це коїться? За той час поки я думала про те що могла зробити і чому не зробила вони причепили мене наручниками. Був один наручник який почіпили на мою ногу та до металевого ліжка. На привеликий жаль ліжко було привареним до підлоги і виходу у мене звідти не було.
 Що ж вони будуть робити зі мною? Він міг мене висміяти або побити, але чомусь він привіз мене сюди. Зараз найбільше мені хотілося до Антона. Щоб ми сиділи разом у студії пили чай та дивилися мультики, але це реальність.
 - Можете вийти. - сказав Олег і всі покинули кімнату. Залишились тільки він і я. 
 - Навіщо ти мене сюди привіз? - від того що я ворушилась наручник натирав мою ногу. - І що це за місце таке?
 - Тебе привезли саме туди те тобі потрібно. - він єхидно усміхнувся й підсів біля мене. - Як ти думаєш де є ще білі стіни, у лікарні для нормальних людей та...
  Він не договорив, але цього й не було потрібно тому я вже догадалася де я є. Мене лякало одне, він не міг знати що ми сьогодні зустрінемося, тож як він це все спланував. Мої думки мене лякали найбільше і я почала розуміти чого він добивається.
  - Чіпати ми тебе не будемо, тому що Макс якщо дізнається що ми тебе викрали та ще й чіпали то він нам голову зірве, - чому вони так сильно бояться Макса. Що ж вони всі приховують? - Але я хочу щоб ти трішки помучилась. Ти в псих лікарні і ми тебе тут будемо тримати довго. Вночі ти будеш боятися і трішки сходити з розуму.
  - Навіщо тобі це? 
  - Мене в житті ніколи ніхто не бив. - він зробив акцент на слові "ніколи". - Ти була першою хто це зробив і ти принизила мене в очах Макса. Ти не розумієш що мені це означало
  - Ти сам винен в цьому. - я сіла на ліжку і скривилася від болі.
  - Я НІВЧОМУ НЕ ВИНЕН!
   Він вийшов і сильно хлопнув дверима. Все що зараз діється мене дуже лягало. Він привіз мене в стару психлікарню і хоче щоб я зійшла з розуму.
   Скільки себе пам'ятаю я завжди боялися залишатися самою. Наприклад, у кімнаті я перебувати сама довго не могла. В мене була так звана клаустпофобія. Це страх замкнутих приміщень.
  • 8 років тому 
  - Чому від тебе завжди проблеми? - закричала одна з вчителів на Таню.
  Дівчина стояла з опущеним поглядом й слухала крики вчительки. Хоча Таня й була смілою, але спорити щ вчителями вона не наважувалась. 
  З вікна натомість на все це дивилась я і мені було жалко Таню і не знаю як, але :
  - Я буду виконувати її покарання, - крикнула я з другого кінця коридору. - але ви відпустіть її і не кричіть на неї більше.
  - Ще одна обізвалась. - вона повернулася вже на мене й жадно поїдала мене поглядом. - Ну побачимо. Ти вільна. - звернулась вона до Тані. - А ти, Жундачева, за мною.
  Я пішла за нею. Ми йшли не довго. Біля інтернату був сарай у якому я ніколи не була. Цілу ніч я провела там. Саме тоді на дорослий розум зрозуміла що в мене клаустрофобія. Коли у нас були уроки інформатики ми могли виконавши роботу посидіти в неті. Там я і прочитала про клаустрофобію. 
  *Теперішній час
 Я не знала яка година. Єдине що показувало це було вікно. За ним уже помітно смереало тому я розуміла що вже близько до вечора. Наручники натерли ногу від чого на ній зробилась рана. Ще від ранку до мене ніхто не приходив. Я просто сиділа або лежали і прислухалась до звуків.
 Це мене лякало і було таке відчуття що я дійсно зійду з розуму. Мені хотілося зараз повернутися до дому. Побачити Антона, поговорити з мамою або ж подивитися фільм з Максом. Чому це сталося зі мною? Що я такого зробила? Краще б я тоді просто закрила свою кімнату або ж не виходила.
 Прислуховуючись до рухів за дверями і в кімнаті я помітила що тут є миші. І сказати що їх мало не можу, звук був сильним тому я думаю що їх тут досить багато. Мишей я боялась дуже.
 • 7 років тому.
 - Що ж це таке? - Юля заглянула під ліжко. - Що за тварюка так шкрабає і не дає мені заснути?
 - Та заспокійся і лягай спати. - Таня була зла не тільки на те що шкрябало, а й на Юлю.
 Мені ж було зовсім байдуже. Я не знала про такі істоти, як миші. В нас в інтернаті було все так чисто що про це ми чути не могли. Тому їх я ніколи й не бачила і не боялась. 
 Як тільки Таня лягла на ліжко так ця миша знову почала дряпати. Вона була настільки злою, а я лише сміялась з неї. До години часу і ця мишка притихла. 
 Я лежала й дивилася в стелю. Біля мого лівого бедра з'явилося щось м'яке та пушисте. Мене це здивувало адже такого у мене не було.
 Як тільки я сіла то побачила цю маленьку тварюку яка терлася до мого бедра. Сказати що я була в шоці, нічого не сказати. Я почала кричати й бігати по кімнаті. Зараз згадую це з сміхом
 • теперішній час
  Так я сиділа цілий тиждень. Думки не покидали моєї голови. Чому Антон не подав в розшук і мене ще досі не знайшли? Чому саме мені попався такий виклик долі? Чому Макс не шукає за мною? Все це крутилося в моїй голові і не давало мені спокою. Я вже трішки заходила з розуму.
  - Привіт! - Олег зайшов в кімнату. - В мене є для тебе дві новини хороша і погана, з якої почати?
   Цілий тиждень я його не бачила. Мені приносили сніданок, обід і вечерю, але більше до мене не заходили. Мені постійно внушали те що я залишусь назавжди і мене ніхто не знайде від чого мені ставало все гірше й гірше.
 - Давай з поганої. - відповіла я дивлячись в стелю.
 - Твій принц на білому коні шукає за тобою - він сів біля мене. - і йому допомогає поліція.
 - Тоді яка хороша новина, якщо ця погана?
 - Ми тебе вб'ємо. - від цих слів мені стало погано. - Якщо ми це зробимо й заховаєио то тебе ніхто не найде.
 Він підсів ближче і я відчула пістолет який доторкнувся до мого тіла. З моїй очей хлинули сльози. Лице Олега було таким байдужим.
 - Можеш сказати щось наостанок
 Натомість я нічого не говорила. Сльози з мого лиця лилися величезним потоком і я не могла вже себе контролювати. Серце жало все сильніше й сильніше. Чому Антон не знайшов мене скоріше? Невже я просто так загину? Загину через простий удар? Ну чому все так?
 Постріл поставив крапку і в очах потемніло...