Частина 7

 - А мене й не потрібно боятися
Він підходить блище і я бачу доволі симпатичного хлопця. Чуть кучеряве волосся неакуратно лежало на голові у хлопця. А ці зелені очі, такі ж як у Макса. Але незнайомець був гарнішим. Він був одягнений в світлий плащ та чорні штани. Риси обличчя були ніжними й це мене так притягувало. 
- Хто ви? - мені було настільки холодно що ці слова прозвучали тихо
- Це, напевне, зараз не важливо. - він зняв свій плащ та накинув його мені на плечі. - Підете зі мною? В мене тут недалеко студія матері, зігрієтесь.
 Іншого варіанту в мене не було, мої руки були аж синіми. Я кивнула й ми направились в студію. Вона була такою великою і там було так ТЕПЛО! Незнайомець подав мені чашку чаю й сів навпроти мене.
 - Тепер можна і познайомитися. - він посміхнувся. - Мене Антон звати.
 - Мене Софія
 - Ну щож, Софіє, - він протягнув руку. - приємно познайомитися.
  Я потиснула його руку, а він усміхнувся. Його посмішка зводила мене з розуму. Він був таким милим та хорошим немов янгол. Від нього прям віяло теплом. Ці зелені очі були такими гарними як ялинки. Дрібка жовтого пігменту в цих очах робила їх ще красивішими. Та що й говорити, Антон виглядав як модель. Можливо така що він і є модель? Не може така людина як він бути без уваги.
 - Про що задумалась? - напевне я сиділа й дивилась на нього дуже довго. - Чому пішла в такому вигляді на вулицю? Щось в сім'ї трапилось?
 - В мене немає сім'ї!
 - Вибач, - його вираз обличчя одразу змінився. - я не знав.
 - Та нічого. А ти чому гуляєш вулицями так пізно?
 - Я посварився з подругою
 - Чому? 
  Він тримав паузу. Чому я питаю у нього це? Ми тільки що познайомили, можна було зразу зрозуміти що він мене не відповість. 
  - Ми з Малою дружимо ще з дитинства. - зовсім не очікувала що він мені розповість все. - Вона мені завжди подобалась. Маша досить симпатична дівчина тому біля неї завжди крутилося багато хлопців. Вона помічала всіх крім мене. А знаєш що було самим обідним? - я подивилась в засмучені очі хлопця. - Коли їй було погано то ніхто з них не прийшов її підтримати. Коли в неї загинув батько не Дмитро прийшов її підтримати, а я. Але вона все рівно вибрала його, а мене змішала з брудом й викинула як непотрібного щенятка.
 - Вона не достойна тебе.
 Я сіля біля хлопця й обняла його. Не знаю скільки часу ми так сиділи, але жоден з нас не насмілився сказати ні слова. Він підвів голову й зазирнув в мої очі, а ого очі були наповнені смутком. Антон обняв мене у відповідь. Я чула як б'ється його серце.
 - Ти ще знайдеш ту, яка буде любити тебе так як ти любитимеш її. - я пройшлась рукою по спині хлопця.
 - Ти хоч знаєш що таке любов? - запитав він не відриваючись від обіймів.
 - Любов - це коли метелики в животі не дають дихати?
 - Ні
 - А що тоді?
 Антон сів рівно й взяв мене за руки. Він знову зазирнув в мої очі, але я уже не бачила того смутку що бачила ще пару хвилин тому.
 - Любов - це коли ти розумієш людину без слів. Коли ти мчишся 10 годин автобусом в інше місто, в яке вона поїхала відпочивати, тому що в неї щось трапилось. Це коли ти готовий подарувати людині твого серця все що в тебе є не взявши нічого взамін. Коли ти бачиш у ньому або в ній свою сім'ю. Ось це любов. А ще краще коли людина заради тебе на все це теж готова.
 Він опустив очі, а я вмить задумалась. Антон довірився мені й розповів свою історію. Мені хотілось йому допомогти, але і голову не приходило жодної ідеї. Зачекайте  скоро  ж Різдво.
 - Антошка, - з сміхом сказала я. - Пішли зі мною!
 - Куди?
 - Побачиш
 - Куди ти в такому вигляді підеш? - хлопець підвівся. - Зачекай я зараз принесу тобі курточку, шарф та шапку.
  Вже через хвилину я крутилася біля дзеркала й розглядала як я виглядаю. Все було б ідеально якби не ці мохнаті штани. Але знаєте? Мені байдуже. Я повинна зробити те що задумала.
 - В тебе маркер є? - згадала дещо я.
 - Навіщо він тобі?
 - Побачиш
  Хлопець знайшов маркер після чого ми вибігли з студії. Забула розповісти що ця студія була для одягу, який шила мама Антона. По дорозі він розповів що в його мами працює один модельєр і вони зробили уже не мало колекцій. Батько Антона працював медиком в лікарні. Йому повезло що його батьки живі, також він розповів що його сім'я дуже дружня і те що вони скоро чекають поповнення.
 - Повір моя мама й на маленьке диття пошиє щось і вони з тією жінкою, що працює в неї, зроблять колекцію яка буде не менш популярною. - ми почали сміятися.
 Також я забула сказати що Антон навчається на другому курсі юридичного факультету. По його словах туди дуже важко попасти, але як він сказав " якщо хотіти, можна в космос полетіти".
 - Ми прийшли. - я поклала хлопцю на місце призначення.
 - Центральна ялинка? - Антон підняв одну брову. - Тоді для чого нам маркери?
 - Все по порядку
  Я взяла хлопця за руку й потягнула на каток який був закритим. Ви скажете здуріла, але я скажу ні. 
  - Кути ти мене привела? - запитав він. - Бачиш, тут закрито, ходімо звідси.
  - А я хочу покататися. - він встав і з усмішкою подивився на мене
  - Ну по-перше, як ти собі це уявляєш? - Антон знову звін брову. - Тут закрито та й навіть якби ми хотіли покататися то у нас немає ковзанів.
  - Дивись і вчись 
  Я перелізла огорожу й встала на лід. Він був таким слизьким і я навіть не признавалась Антону що ніколи не каталась на катку. Прослизнувши по льоді лише крок я впала, від чого Антон почав сміятися. Мені було приємно що я змогла хоч трішки підняти йому настрій.
 - Залізай
 - Ти ж не вмієш кататися? Правда?
 - Не кажи не вмію, а кажи навчусь. Гайда до мене
 Він все таки послухав мене і вже за хвилину ми каталися. Ну як каталися? Антон катався. А що я? Ноги мене не слухалися тож я просто падала ще не піднявшись.
 - Давай я тебе навчу. - хлопець допоміг мені піднятися й взяв мене за руку.- ковзни лівою, так, тепер правою.
 Вже за пів години я більш менш нормально каталась. Антон не сумував, а натомість сміявся з того як я кумедно каталась. Мені хотілось принести йому трішки радості і я надіюся що у мене вдалося це зробити.
 Ми вилізли з катку і знову попрямували до ялинки.
 - Так навіщо нам маркери?- знову запитав хлопець.
 - Бери кульку з ялинки. - я взяла кульку червоного кольору з однієї сторони, а Антон взяв жовту - з іншої. - Тепер пиши тут бажання або те що перше прийде в голову.
 Я написала на кульці " Ти просто супер, Антончику" й повісила їх вище. Коли ми закінчили то підійшли один до одного.
 - Пообіцяй мені що в Різдвяну ніч ти прийдеш і прочитаєш те що написано на моїй кульці, а я натомість те що пише на твоїй. 
 - Обіцяю
 Антон підвів мене до дому й ми напрощання обнялися. Він був таким хороший, я навіть забула все що трапилося з Максом. Зайшовши в будинок я зрозуміла що Ніни не було тому одразу подалася до себе в кімнату. Ми забули обмінятися номерами, але я більше як впевнена що ми ще зустрінемося. З цими думками я й заснула і проснулась зранку він дзвінка будильника.