П'ять років потому

Софія завжди думала, що час лікує.

П'ять років тому вона вірила в це особливо сильно.

Вона стояла перед дзеркалом у білій сукні й намагалася переконати себе, що все ще може бути добре. За кілька годин вона мала вийти заміж за чоловіка, якого кохала більше за власне життя.

Але він не прийшов.

Не подзвонив.

Не написав.

Просто зник.

Спочатку Софія чекала. Потім телефонувала. Потім плакала так, що вже не залишалося сил навіть на сльози.

А під ранок зрозуміла: він справді її покинув.

Без пояснень.

Без прощання.

Без жодного шансу почути правду.

Того дня Софія пообіцяла собі, що більше ніколи не дозволить жодному чоловікові так зламати її.

І майже повірила, що дотрималася цієї обіцянки.

— Софіє, ти мене взагалі слухаєш?

Вона підняла очі від документів.

— Так, звичайно.

Подруга скептично примружилася.

— Тоді повтори, що я щойно сказала.

Софія усміхнулася.

— Ти сказала, що я працюю забагато.

— Ні. Я сказала, що ти працюєш забагато, а ще що тобі давно пора навчитися жити не тільки роботою.

— Це майже те саме.

— Ні, це зовсім не те саме.

Софія тихо засміялася.

За п'ять років вона навчилася усміхатися навіть тоді, коли всередині було зовсім не смішно.

Вона змінила місто.

Змінила роботу.

Змінила зачіску.

Змінила себе.

Але одне залишилося незмінним — вона так і не змогла забути його.

Не тому, що досі кохала.

Принаймні, саме так вона собі казала.

Просто деякі люди залишають після себе шрами, які не видно нікому.

— У тебе сьогодні співбесіда, — нагадала подруга.

— Я знаю.

— Нова компанія, нова посада, нові люди. Це саме те, що тобі потрібно.

— Мені потрібна зарплата, а не нове життя.

— А раптом отримаєш і те, й інше?

Софія похитала головою.

— Я більше не вірю в такі випадковості.

Вона ще не знала, наскільки сильно помилялася.

Офіс нової компанії знаходився на двадцять третьому поверсі сучасної будівлі в самому центрі міста.

Софія вийшла з ліфта, поправила волосся й глибоко вдихнула.

— Спокійно, — прошепотіла вона собі. — Це просто співбесіда.

Секретарка привітно усміхнулася.

— Софія Коваленко?

— Так.

— Вас уже чекають. Проходьте, будь ласка.

Софія подякувала й рушила коридором.

Вона навіть не звернула уваги на чоловіка, який стояв біля панорамного вікна.

Поки він не повернувся.

Поки вона не побачила його обличчя.

Світ навколо ніби зупинився.

Софія перестала чути шум офісу.

Перестала відчувати підлогу під ногами.

П'ять років зникли за одну секунду.

Перед нею стояв він.

Той самий погляд.

Ті самі темні очі.

Тільки тепер у них не було тієї теплоти, яку вона пам'ятала.

Чоловік дивився на неї так, ніби теж не очікував цієї зустрічі.

— Софія?

Вона не відповіла.

Не могла.

Її пальці похололи.

— Максим...

Ім'я вирвалося з її губ майже пошепки.

Він зробив крок назустріч.

— П'ять років.

Софія змусила себе усміхнутися.

— Ти рахуєш?

— Кожен день.

Вона відвела погляд.

— Даремно.

Максим кілька секунд мовчав.

Потім його обличчя стало холодним.

Таким, яким вона ніколи його не бачила.

— Ти прийшла на співбесіду?

Софія кивнула.

— Так.

— Тоді проходь.

Вона хотіла піти.

Втекти.

Негайно спуститися вниз, викликати таксі й більше ніколи не повертатися до цієї будівлі.

Але Максим уже відкрив двері свого кабінету.

— Я проведу співбесіду особисто.

Софія завмерла.

— Ти тут працюєш?

Він подивився їй прямо в очі.

— Я тут не працюю.

Пауза.

— Я власник компанії.

Софія відчула, як земля знову вислизає з-під ніг.

Звичайно.

З усіх компаній у цьому величезному місті вона примудрилася прийти саме сюди.

До нього.

— Я піду, — сказала вона.

— Ні.

Одне слово.

Спокійне, але тверде.

Софія стиснула пальці.

— Ти не можеш мені наказувати.

— Можу.

Вона гірко усміхнулася.

— Звісно. Тепер ти можеш усе.

Максим нічого не відповів.

Лише дивився на неї.

Так довго, що Софія першою відвела погляд.

— Чому ти зник? — раптом запитала вона.

Він завмер.

На мить його обличчя змінилося.

Уперше за весь час у його очах з'явився біль.

— Не тут.

— А де?

— Софіє...

— П'ять років, Максим.

Її голос затремтів.

— П'ять років я думала, що ти просто вирішив, що я тобі більше не потрібна.

Він зробив крок ближче.

— Я ніколи так не думав.

— Тоді чому?

Максим стиснув щелепу.

— Тому що мене змусили.

Софія завмерла.

— Хто?

Він подивився на неї так, ніби намагався вирішити, чи може нарешті сказати правду.

— Людина, якій ти досі довіряєш.

Софія відчула холод уздовж спини.

— Що ти маєш на увазі?

Максим відступив.

— Я не можу зараз усе пояснити.

— Ти знову тікаєш?

Він подивився їй прямо в очі.

— Цього разу я не втечу.

Софія нічого не відповіла.

Бо в цей момент зрозуміла найстрашніше.

Можливо, п'ять років тому вона втратила не чоловіка.

Можливо, вона втратила правду.

А тепер ця правда повернулася разом із ним.

І була готова зруйнувати все вдруге.