5. Пробудження у сплячому тілі.

Свідомість поступово почала повертатися. В голові гуділо так, наче мені її запхали до бджолиного вулика, тільки самі бджоли поналазили до голови й танцювали хоровод по звивинах.

Я, по звичці, знаю, що кожен найменший рух нагадає про кількість вижратого напередодні. В роті наче коти всю ніч сцяли, і сушило так, наче я вологи не бачила тиждень.

Я почала прислухатися до простору, але було якось тихо. Занадто тихо. Лиш моя власна пульсуюча кров у венах шуміла так, наче гай шелестить від буревію.

Скільки б не намагалася лежати незворушно, але сушняк таки взяв гору. Я спробувала відкрити очі, але мої повіки наче злипалися, і наче свинцем залиті всі очниці.

Я спробувала повернути голову, але і вона не піддалася, наче прибита купою цвяхів, ну, судячи з головного болю.

Спочатку я просто намагалася ворухнути хоч якимсь м'язом, але вони мене чомусь відмовлялися слухати. Тоді я спробувала поворушити руками, пальцями — реакції нуль. Увага полізла до ніг. Спочатку спробувала ворухнути стопами — безрезультатно. Пальці на ногах теж мені навіть дулі не скрутили, і тут мій мозок з режиму помираючого лебедя з бодуна почав переходити в режим панікера.

Я усвідомила, що моє тіло повністю відмовляється мене слухати, хоч я відчувала кожен клаптик себе. І дихання — воно було поверхневим.

Я спробувала вдихнути глибше, щоб крикнути, та груди були настільки важкі, наче на них хтось сів, а голосові зв'язки заціпеніли. Я не могла ні вдихнути глибше, ні виштовхнути сильніше повітря, щоб хоч мугикнути. Тіло просто ігнорувало команди переляканого не на жарт мозку.

Потім я випадково вловила ледь помітний шум.

Я прислухалася. Дихання. Ледь відчутне, ледь помітне чиєсь дихання. Ледь відчутний протяг теплого повітря ковзнув по лобі. Наче хтось чи щось стояло в мене узголів'ям.

Мене страх брав усе сильніше. Не просто страх, а дика паніка. Я не боялася смерті, хоч мої інстинкти самозбереження вили несамовито. Я боялася, що так і лишуся в такому стані. Невже таки допилася?

Дарма не слухала маминих нарікань на моє відверте пияцтво. Краще вже б було звернутися до психіатра, щоб медикаментозно себе заглушити, і байдуже наявність тієї «жовтої картки»...

Чим більше мій мозок полошився від страху, тим більше я наче втрачала соки життя, хоч і жалюгідного. Моє знерухомлене тіло ставало все важче, і м'язи поступово починали нити, наче я розвантажую вагон з вугіллям, наче пашу, як кінь цілину. Як таке можливо? Звідки така дика втома? Невже м'язи самі настільки напружуються, намагаючись змусити тіло повернутися до життя та руху? Але ж я не відчуваю жодного найменшого скорочення. То звідки така втома?

Раптом я згадала бабусині розповіді про домовика. Як він іноді може душити й давити, якщо йому хтось чи щось не подобається, або перед важливими подіями.

Я звернулася подумки — до добра чи до зла. Перепросила, якщо він розізлився на мене за те, що я увірвалася в його угіддя, адже мене силоміць сюди притягли. Жодного послаблення.

Я тоді почала молитися. Згадала зазубрену з-під бабусиної палюги молитву «Отче наш». Та і вона не дала жодного результату.

Страх поступово почав поступатися злості. Мене вже тупо бісило, і я почала подумки слати триповерхового благого матюччя. І що цікаво, це подіяло — мене приперло так, що за відчуттями наче накрило бетонною плитою, а груди й горлянку затягнули десятками ременів.

Все. Я вже тупо прощалася з життям. Тут вже не те що б страждання від дикого бодуна, тут ледь не передсмертні конвульсії були. Я відчувала, як свідомість поступово почала збирати валізи та готуватися на вихід. І це сталося. Я таки від'їхала розумом у темряву…