4. Дорога в невідомість.

За п'яними сльозами я не бачила дороги. Не зрозуміла, куди саме ми приїхали. Весь шлях ми вже їхали мовчки. Дорогою мене, правда, знудило, і через відмову зупинити машину я випорожнила свій шлунок прямо йому на ноги, щоб не вийожувався.

Він збавив швидкість і звернув до якогось двору. У світлі фар вималювалися високі металеві сірі ворота, і він заглушив мотор.

Відстібнувся, відстібнув мій ремінь, вийшов з машини, обійшов капот і відкрив пасажирські дверцята.

— Вилазь, — скомандував він.

— Ага. Зараз, — буркнула я, склавши руки на грудях.

— Та ти ж задовбала… То ти кричиш зупинитися, то тепер не хочеш виходити.

Я лиш скрутила відмороження міну, задерши зариганого носа.

Тоді він просто вхопив мене за плече й потягнув на себе.

Від несподіванки я вивалилася з машини на щебінь. Тоді він силою підняв мене на ноги й потягнув за собою у двір.

Після проригу спирт з мене трохи вивітрився, і ноги вже краще мене слухали, але я відчувала, як поступово мене накриває головний біль.

Він провів мене через асфальтований двір повз вольєра зі скаженими псами. Зупинився біля дверей. Судячи з невеликих розмірів халупки, напевно, літня кухня. Відімкнув двері й затягнув мене всередину, хоча я вже перестала пручатися, розуміючи всю безсенсовість моєї впертості. Якщо він мене в моєму селі, як погану вівцю, за гриву тягнув при натовпі, то тут, на його території, мені навіть важко уявити, на що він здатен. Бо, що-що, а важкість руки цього гондона я відчула ще в машині.

Кромішню темряву розлилося яскраве світло, яке різонуло мене по очах. Я рукою трохи прикрилася від світла, поки очі звикли.

Роздивлятися довго не стала інтер'єр. Наче чисто, стояв м'який кухонний кутовий меблевий набір з дешманського ДСП, оббитий коричневим дермантином. Холодильник, кухонна стінка такого ж кольору дитячої несподіванки. Якісь лопаті квіти на підвіконнях.

Дмитро увімкнув світло в сусідній кімнаті.

Я почула, як увімкнулася вода, а потім він запер мене в душовій кабіні під струмінь ледь не крижаної води прямо в чому була.

Сказати, що я охрініла, це нічого не сказати.

Він тупо почав умивати моє обличчя, ігноруючи всі мої матюча, прокльони й спроби вкусити його за руку.

Потім стягнув з мене мокрий одяг, залишивши в одній спідній білизні, і кинув мені жовтий банний халат. А потім, усе так само не дуже ніжно, під руку повів до невеличкої спальні, де стояли крісло і диван-малютка, який він все так само мовчки розклав, застелив чистим простирадлом, кинув подушку й плед.

— Лягай спати, — промовив втомлено й потягнув розкладати крісло.

Крісло перетворилося в ще одне спальне місце й так само його вправними рухами було застелене. Потім він вийшов з кімнати, прихопивши якісь ганчірки з вузької шафи, і я почула, як увімкнулася вода під душем.

Сто відсотків, гад, не під крижаною водою миється!

Робити нічого, я вмостилася на не дуже зручному лігвищі. В голові фаршем крутилася каша, як у блендері. Але свідомість ще далека від прояснення, щоб второпати, що сталося.

Згодом вийшов відморозок з мокрим волоссям, у світлій пожмаканій футболці та шортах.

Він глянув на мене, в мої злі очі, вимкнув світло, і я почула, як заскрипіло розкладне крісло.

Ми більше не розмовляли.

Я лежала, прислухаючись, як він вовтузиться на своєму, напевно, не менш незручному ліжку, яке видавало жалібний скрип. А самій уже й дихати не хотілося.

До горла підступала нудота, але мені чомусь не хотілося зайвий раз вставати — вистачало одного руху головою, щоб воно відбивалося луною нудоти й болю в голові, а згодом наздогнало й гелікоптерення, наче мене закинули в барабан пральної машинки й теліпає на низьких обертах, аж дихати тошно.

Трохи переливала по півкулях усі матюки та образи на цього виродка. Спробувала перебрати варіанти, які спадали мені на думку, що цьому козлу від мене потрібно. Потім відмітила, як мозок тупо вимкнувся, як системний блок від натиску кнопки, й тільки два слова пронеслися між півкулями: «Все. Вирубилася». Моя свідомість наче просто припинила своє існування.