1. Ми не завжди усвідомлюємо, хто ми.

Іноді ми не розуміємо того, що нам підготувала доля, бо не завжди є той, хто може пояснити, що з тобою відбувається, а іноді навпаки — трапляються люди, які добре розуміються та бачать, що з тобою відбувається та що ти вміщуєш в собі, але іноді люди намагаються захопити, вкрасти та висмоктати весь твій потенціал до найменшого грану.

Моя історія починалася з самого дитинства. В часи, коли про Інтернет могли лише знати з кінофільмів, розкішшю, яка для нашого регіону вважалася недоступною та недосяжною уявою фантаста.

В часи, коли не всі знання були у вільному доступі, окрім тих, щоб навчити зарозумілу мавпу скласти два на два та написати звіт, скільки разів махнув лопатою.

З юності зі мною почали відбуватися дивні речі. Я бачила думки, які для мене були дивними і не властивими. Я почала чути голоси, які звучали за спиною, наче тихий шелест. Я бачила дивні промені й бліду туманність навколо людей і навколо себе, наче були зіткані з самого простору. А ще я почала бачити дивні видіння і найближче майбутнє, яке мене почало лякати своєю справдженістю. І найстрашніше — мені не було кому про це розповісти, і не було кому пояснити, чи дійсно я це бачу, чи просто поступово втрачаю глузд. І ні в газетах, ні по телевізору про таке не розповідали.

Так я і ходила, ховаючи все в собі, в надії, що колись це мине, як хвороба, що передається повітряно-крапельним шляхом. Але так і не пройшло, і я так і продовжувала з цим жити, роблячи вигляд, що я звичайна дівчина, яка нічим ні від кого не відрізняється, хіба що буваю іноді більш мовчазною та більш задуманою.

А ще скільки себе пам'ятаю, з самого дитинства, до мене завжди пробивалися коти чи собаки, ледь не увивалися за мною, як мухи до меду, хоч я їх і не дуже любила.

Я не скажу, що я не люблю тварин. Вони мені просто байдужі, але я їх ніколи не кривдила, бо вони невинні в тому, що інколи мене дратують, хоча інколи це роздратування переходило у відверте бажання їх прибити, бо я не розуміла, що вони в мені знаходять і чому я в них не могла знайти те, що знаходять інші люди.

А ще мені чомусь не щастило в особистому житті. Я не скажу, що була страшком, хоч і красунею мене також не назвеш. Звичайна середньостатистична дівчина зі стандартним набором кінцівок, очей, грудей та решти комплектуючого до мого тіла. Та чомусь на мене якщо і звертали увагу, то лише як на тимчасовий об'єкт для розваг.

Я так само, як і кожна дівчина, мріяла про щасливе майбутнє. Про принца на білому коні, про любов, яку так часто описували в книжках та знімали про це фільми. Але для мене це так і лишалося мрією, яка більше скидалася на казочку для сопливих дівчаток.

Я перестала вірити в існування кохання, і мені іноді здавалося, що подруги або просто знайомі дівчата навмисне вигадували ці міфічні почуття, щоб здаватися іншим, що вони його мають.

У якийсь момент я прийшла до висновку — не хочу більше чекати й сподіватися на якесь мниме кохання та на білого принца. Не хочу створювати родину, щоб, так само як і решта жінок, вдавати кохану й люблячу дружину. Я прийшла до висновку — краще лишатися самій, ніж грати фальшиву бутафорію на публіку.

Попри всю свою доброту та безмежне тепло, яке заповнювало моє єство по самий вінець, я почала гасити в собі всю свою світлість та тепло, як і те, що весь час мені, як здавалося на той час, травило моє життя, свідомість, і те, що мене вирізняло від інших, що з часом я почала вважати шизофренією, але продовжувала вперто мовчати про це, щоб не закрили до дурхати в палату з якимось Наполеоном чи Ніхертіті.

Я просто почала заливати в себе спиртягу цілими ріками, і це на якийсь час допомагало.