Глава 11

Глава 11

Справжнє…

— Ксеню, що ти робиш?

Валіза лежала на ліжку, у неї абияк були понакидувані речі. Не дуже багато, якщо чесно. Коли Ксеня переїжджала на якийсь час до батьківського будинку, узяла тільки найнеобхідніше, потім поверталася до квартири іноді, частину привозила, частину відвозила. Завжди сприймала ці зміни як тимчасові.

Була вдячна батькам, що прийняли, допомогли, підтримали, але…

Не можна ж вічно ховатися за спідницею мами? Рано чи пізно доведеться повернутися до порожньої квартири остаточно і змиритися, що вона тепер справді порожня.

Ксеня згребла в об’ємну косметичку всі баночки, які жили останні кілька місяців у цій ванні, повернулася до спальні, подивилася на розгублену Ніну з рішучою усмішкою.

— Я повертаюся до квартири, мамо. Це вже вирішено, не намагайся переконати, — кинула косметичку поверх речей у валізу, підійшла до Ніни, обійняла…

Знала, що з мамою треба лише так — ставити перед фактом, а потім заспокоювати. Відразу давати зрозуміти — рішення ухвалено й не обговорюється.

— Навіщо, Ксеню? Тобі що, погано з нами?

І на шантаж вестися не можна. Нехай він і несвідомий, хай Ніна щиро не розуміє, навіщо.

— Я доросла дівчинка. Я й так переламала вам усі звички за цей час. Та й настав час брати себе в руки, повертатися до життя, а то, що це я?

Ксеня відповіла так, ніби наповнюється ентузіазмом. Ніби справді готова на всі сто взяти себе в руки й повернутися.

— Почекай… У тебе що… Хтось з’явився? — Ніна ж її слова зовсім по-своєму сприйняла. Зробила крок назад, в обличчя доньки зазирнула, очі засяяли… надією, чи що? — Хто він, доню? Кирило? Ти рада, Ксеню? Скажи, рада?

Ксеня ж така здивована була, що навіть не відразу зважилася припинити потік питань. Бо… Припущення матері просто на голову не налазили. Невже справді так погано її знає?

— Кирило одружений, мамо. Про що ти взагалі? — Щоб не ображати Ніну роздратуванням, яке відразу на обличчі показалося, Ксеня знову відійшла, почала речі акуратно складати…

— Дружина — не стіна, посунеться… — та тільки недовго змогла залишатися байдужою. На наступну фразу відреагувала — розвернулася, подивилася так, ніби вперше бачить.

— Ти ж сама дружина, мамо. Як можеш казати таке? Думаєш, я стану чужу сім’ю руйнувати? Та й взагалі… Перестань мені Кирила сватати. Ми дорослі люди. Він одружений. Я — вдова його друга. Ми не плануємо щось міняти… Я не планую, — уточнила, бо Кирило… Може, по-іншому думав, але взаємності чекати не міг. Взаємності вона б не дала.

— Я сама дружина, Ксеню. Тому й говорю. Знаєш, скільки разів намагалися посунути цю стіну? — Ніна грудей торкнулася, Ксеня ж завмерла чомусь. Мама вперше почала з нею подібну розмову. У них ніколи не було тих абсолютно довірливих стосунків, про які з захопленням розповідають багато мамів та доньок. Вони були «більше подружками», ніж найближчими родичками. Ні. Між ними завжди ніби мерехтіла невидима стіна субординаційних стосунків. Ні Ніна її не переходила. Ні Ксеня.

— Ти кажеш жахливі речі, мамо. Я навіть обговорювати це не хочу, — а головне, переходити не хотілося. Принаймні Ксені. Знати, що відбувалося (і відбувається) між матір’ю та батьком, чи все в них так безхмарно, розповідати, що відбувалося в них із Бурлакою. Ні. Це все було табу, яке не хотілося ворушити.

— Тоді поясни, навіщо переїжджаєш, якщо не хочеш обговорювати правду життя…

Ксеня блиснула очима, намагаючись усе ж таки зберегти спокій. Чудово розуміла, що матір має на увазі під «правдою життя». Це був черговий захід здалеку до теми «Бурлака здох в обіймах якоїсь повії, а ти й далі бережеш йому вірність, дурепо набита». Улюблена тема «тещі, яка любить».

Ксені навіть здавалося іноді, що мати ненавиділа Івана сильніше, ніж батько. Той у якийсь момент хоча б почав удавати, що готовий нормально спілкуватися, коли в зятя пішли справи вгору в бізнесі, почав поважати якоюсь мірою, Ніна ж стояла на своєму до останнього — не є гідний і ніколи не буде.

— У мене є своя квартира. Я маю свої звички. Я маю свої бажання. Мені не п’ять років і я не збираюся звітувати, мамо, навіщо переїжджаю. Повторю ще раз: я вдячна вам із татом, що підтримали мене в скрутну хвилину. Але не намагайся переконати себе, що щось змінилося з того часу, коли мені було двадцять, мамо… Нічого не змінилося… Я така сама…

Починала Ксеня говорити так, ніби карбувала кожне слово, інтонація була сухою, голос впевненим, а останні пару фраз вимовила вже майже лагідно. І сама згадала, як у двадцять йшла, і Ніну змусила до того дня повернутися. Не найпростіший для неї день.

***

Минуле…

Ксеня закидувала речі у валізу, відчуваючи небувалу ейфорію, яка глушила все: почуття провини, усвідомлення, що своєю поведінкою робить боляче матері та батькові, що не виправдовує їхньої надії, що йде наперекір…

Вона вже перестраждала все це. Тепер же, побачивши, як «тепло» вони готові прийняти її вибір — Івана — зрозуміла, що страждала даремно.

Це її життя. І вирішення її. І якщо вона обрала Івана — вони мали прийняти. Хоча б тому, що ні вона сама, ні він нічого від них не просили, не хотіли, не вимагали, крім шансу довести — вони все роблять правильно.