Глава 10

Глава 10

Справжнє…

— Максе, почекаєш мене тут? Я сама хочу…

Ксеня взяла в руки куплені квіти, спіймала погляд Максима в дзеркалі заднього виду… Несхвальний погляд… Наче говорить: «ви ж знаєте, я проти»… Але стримався, кивнув, запалення вимкнув, зірвався було вийти, двері їй відчинити, але Ксеня встигла притримати його за плече.

— Не хвилюйся, я сама…

І знову кивнув. Знову незадоволений… Залишився в машині, насупивши брови, дивився, як вона йде в бік воріт кладовища, тримаючи в руках оберемок із тридцяти двох троянд.

Сьогодні Бурлаці мало виповнитися стільки…

***

— Привіт, Іване… — вона й сама чудово розуміла, що розмовляти з хрестом — велика дурість, не менша, ніж заглядати в його очі на фото та шукати там життя, але… Їй же більше нічого не залишається, він тепер тільки тут… І в снах…

Ксеня присіла, поклала бордові троянди поряд з іншим, зів'ялим букетом, не стрималася — доторкнулася долонею до землі, глибоко вдихнула. Їй здавалося, що це допоможе… Заспокоїтись, повірити, відчути…

Відчути, що він є десь і йому добре. Нехай не живий, але існує. Адже вони вінчалися тоді. Отже, їхні душі пов’язані, якщо вони є — душі. Отже, його душа десь поруч має бути. Адже не могла її покинути?

Нещодавно дощ пройшов, тому земля виявилася сирою — залишилася брудом на шкірі, обтрусити її Ксеня не наважилася чомусь. Зо хвилину дивилася на долоню, на якій чорні грудочки… Уся забруднилася, а канта обручки не торкнулася…

Друга рука мимоволі потяглася до шиї. Там тепер друге висіло — Іванове.

Саме знайдена на згарищі обручка змусила Ксеню нарешті повірити — там був Іван. Згорів Іван…

Його обручка, яку ні з чим не сплутаєш. І не тому, що вони морочилися візерунками, вибирали дорогі каміння. Куди там? У них на все весілля був такий бюджет, якого тепер не вистачило б на будь-яку з обручок, подарованих Бурлакою пізніше. Але Ксеня хотіла, щоб їх прості тоненькі жовті обідки були особливими. Тому сама віднесла до ювеліра, у таємниці від Тихомирова, замовила гравіювання.

«Моя втеча».

«Мій полон».

Їм тоді трохи більше за двадцять було, саме час для романтичних дурниць. І коли б вона вийшла заміж зараз — обійшлася б без цього, але тоді так хотілося… І вона не стрималася.

Іван гравіювання побачив лише в день весілля, спочатку усміхався довго, потім схвалив. Адже все так і було. Він став для неї втечею — зі звичного життя, зі світу, де її перспективи гранично зрозумілі, де немає місця бунтівному Бурлаці. Вона для нього — полоном. Перекотиполе, яке все життя втікало, раптом знайшло маяк, світло, якого страшно було втратити з поля зору. Тихомирова завжди до неї тягнуло, ніби Ксеня накинула на шию невидимий ланцюг. Але він був проти — ні ланцюга, ні кільця, ні полону.

Тепер усе замкнулося на ній — і втеча, і полон. Може, тому ніяк втекти не виходило від думок про нього?

— Я знаю, що ти не любиш усе це… Не любив тобто, але… Вибач. Не могла з порожніми руками.

Ксеня піднялася, до хреста підійшла, доторкнулася… Цей ритуал для неї був особливим та болючим. Щоразу, ніби визнання його смерті, серце стискалось.

— З Днем народження, рідний, — вона усміхнулася спочатку, а потім сльозу змахнула. Минулого року Іван відмовився свій День народження святкувати, сказав, що нема коли, та й не любить він це свято, час і так крізь пальці просочується, а це ніби зайве нагадування його швидкоплинності.

Ксеня ж любила. І свій, і Бурлаки. Намагалася влаштувати, організувати, порадувати… Усе із сім’ї йшло, мабуть. Іван з дитинства не звик до того, що є в цьому дні щось особливе, Ксеня ж, улюблена дитина, щороку чекала на магію, і щороку її отримувала.

Пізніше хотіла й Івана до такого ж ставлення привчити, але не встигла. А може, і зовсім не змогла б. Адже він упертий був… Жахливо…

— Мені так багато сказати тобі треба…

Навколо не було людей, та й не дивно — рідко хто до цвинтарної брами з відкриттям приїжджає, тільки вона…

— Я вирішила, що народжу. Уже курс розпочала. Їм, — усміхнулася знову, уявляючи, як Іван хмикнув би, почувши це осяжне «їм». — Поки тільки батькові сказала, мама буде в істериці. Розумію її. Ти б теж не схвалив. Звичайно. Я й сама не надто схвалюю, але вирішила… Не планую шкодувати. Народжу. Виховаю. Не знаю, коли сюди приведу, але брехати не буду. Якщо все добре буде — ближче до свого дня народження народжу. Буде мені подарунок. А ще… — Ксеня зітхнула уривчасто, рука з дерева зіслизнула… — Провадження закривають, Вань… Не знайшли доказів підпалу. Це ще не офіційно, але шансів, що передумають, немає. І Кирило розлучатися вирішив… І все якось так… Безглуздо, летить кудись до чортиків… Боюся, що накриє з головою… І за твоєю спиною вже не сховаюся… — Ксеня затихла на хвилину, знову на руки свої подивилася, обтрусила підсохлий бруд, нарешті, потім на фото. — Може, я до тебе, Іване, га? — Питання поставила, яке приходило на думку іноді. Приходило, бісове. Коли зовсім туго ставало. Коли складно було із собою впоратися. Коли тугою накривало з головою. Коли здавалося, що легше таблеток якихось наковтатися, щоб чистенько й без страждань… Поки що вистачало сили боротися. Хоч і не боротися загалом, так, перечекати… Ксеня змогла досвідченим шляхом визначити — хвилями накривати, потім відпускає трохи. Сподівалася, коли вагітна буде, і зовсім перестане накривати. Усе ж таки в ній завжди відповідальність жила, місцями навіть надмірна. — Гаразд… Не слухай дурню, Іване. Це я так… Дражню, напевно… Усе думаю… А раптом ти жартуєш? Раптом не назавжди пішов? Раптом зможу тебе змусити з-за кута визирнути, усміхнутися лукаво, сказати: «Впіймалася, Принцесо?». Так хочу, Іване… Ти тільки скажи мені, де той кут? Чи є він?