Глава 9

Глава 9

Справжнє…

— Ксеніє Ігорівно, дякую, що дотримали свого слова й погодилися на розмову…

Ксеня хмикнула, окидаючи поглядом нахабну журналістку, яка два дні тому стала сніжинкою, запустивши чергову лавину. Справу закривають, зі сном проблеми, на роботі теж…

— Сідайте… Христино? — Ксеня вказала на диванчик збоку від робочого столу Бурлаки, сама теж попрямувала в його бік.

Жінки сіли одна навпроти іншої, однаково закинули ногу на ногу, однаково усміхнулись. Удавано тепло, глибинно холодно.

— Так, Христина. Приємно, що запам’ятали.

— Приємно, що приємно…

Христина не подобалася Ксені. Дуже не подобалася. І Тихомирова навіть сама не могла зрозуміти, чому. Чи то справа в інтуїції, чи то в тому, що поява цієї дівчини в житті їхньої сім’ї ніколи не закінчується нічим хорошим, але… На сьогоднішню розмову все ж таки, справді, погодилася з однієї простої причини: хотіла з’ясувати, як у журналістки інформація про справу чоловіка з’являється раніше, ніж у неї самої.

— Ви будете чай чи каву?

— А ви? — Ксеня вчергове запитала, чекала такої ж чергової відповіді, проте… здивувалася. Підняла погляд на співрозмовницю.

Чомусь мурашки по шкірі пробігли. Вона когось відчайдушно нагадувала Тихомировій… Можливо, навіть саму себе.

Теж брюнетка, ефектна, у цьому ні їй заперечувати, ні Ксенії. Риси тонкі, шия, кисті, щиколотки такі ж, але це не викликає асоціацій із ніжністю, швидше навпаки — їх поєднує та крихкість, яка може вважатися хижою.

— Я буду чай.

— Тоді і я…

Ксеня кивнула, набрала приймальню, склала руки на колінах, питально підняла брову, наказуючи собі відкинути відчуття дискомфорту через необхідність спілкуватися зі сторонньою людиною на небажані теми.

— Ви хочете знати, звідки я маю інформацію про майбутнє закриття провадження?

Тихомирова чомусь думала, що Христина відразу почне завалювати її делікатними запитаннями, відповіді на які вже завтра обговорюватимуть усі навколо, Краст же здивувала. Усміхнулася, схилила голову, повторила позицію рук співрозмовниці.

— Було б непогано.

Христина кивнула.

— Тоді пропоную угоду — ви відповідаєте на мої запитання, я — на ваші.

— Думаю, вмовляння не зовсім чесне. У вас до мене ймовірно більше запитань, у мене до вас лише одне.

— Зате яке… — знову хмикнула, Ксеня ж пересмикнула плечима. Вона не була налаштована на ігри. Та й за великим рахунком, їй було зовсім байдуже, про що завтра напишуть у газеті. Що це змінить?

— Починайте…

Їм принесли чай, Ксеня розлила його в чашки, відкинулася на спинку крісла.

— Ви дозволите? — Христина поклала на стіл диктофон, дочекалася кивка, увімкнула. Узяла одну із чашок, зробила ковток, усміхнулася. — Дуже смачний, дякую… — глянула лукаво. Ксеня зрозуміла, що якби вона була чоловіком, порахувала б, що дівчина намагається з нею загравати, але зараз… Списала на стиль роботи. Ймовірно, вона так намагається привернути себе до інтерв'юйованого, але на Ксеню це не діяло.

— Вашого чоловіка немає вже понад три місяці. Прийміть наші співчуття…

— Дякую. Ви так одразу з місця в кар’єр.

— Ну, а навіщо тягнути? Ваш час — гроші, як сказав колись ваш чоловік, чий бізнес тепер уже у ваших руках.

— Ми працюємо із партнером.

— Так, я знаю. Але ні для кого не секрет, хто в дуеті був головним. А тепер, до речі, усе змінилося? Хто замінив Івана? Ви чи Кирило Андрійович?

— Некоректне запитання. Ми перерозподілили функціонал.

— Але в кабінеті чоловіка ви тепер.

— Це формальність…

Ксеня розуміла, що веде розмову не так доброзичливо, як варто було б. Кожним своїм словесним блоком ніби дає підказки шукачам, де треба копати глибше.

— Це складно?

— Що саме?

— З дружини успішного чоловіка раптом стати CEO величезної компанії? Вважайте, у вас за ніч перевернулося все життя.

— Перевернулося… — ось тільки Ксеню тоді більше хвилювали інші зміни. — Ні, не складно. Я працювала в цій компанії разом з Іваном із моменту її заснування. Вела низку напрямів. Тож страху не було. Я взагалі вважаю страх доволі деструктивним почуттям.

— Невже Ксенія Тихомирова нічого не боїться?

— Більше нічого… — усе найжахливіше сталося. Тепер нічого боятися.

Христина зрозуміла відповідь, усміхнулася куточками губ. Мабуть, не змогла стриматися, отримавши таке смачне формулювання, хоч й зараз у заголовок. «Інтерв’ю вдови: Ксенія Тихомирова більше нічого не боїться».

— Ви колись говорили з Іваном про перспективи? Він мав плани, які не встиг реалізувати?

— Звісно, ​​мав. Ми працюємо над цим. У Івана була дуже світла голова, сподіваюся, рано чи пізно вдасться втілити всі ідеї в життя.