Глава 3

Глава 3

Минуле…

— Ксеню… — Іван стукав у ванну кімнату. — Ти чуєш мене, Ксеню? — Займався цим уже з хвилину. Ксеня ж… Не відповіла.

Сиділа на бортику ванни, на тест дивилася… І вкотре переживала свою поразку. Закусила губу, щоб не розплакатися, зібратися намагалася… Не хотілося ще і його засмучувати своїм вбитим виглядом…

Тихомирова кинула погляд у дзеркало… Не помилялася. Вбитий…

На той час вони вже п’ять років були одружені. Нажили спочатку одну квартиру, потім іншу… Машини… Об’їздили пів світу… Давно забулася епопея з телекомунікаційними вежами, тепер Бурлака вже не мотався країною. Сидів у кабінеті, іноді днями й ночами, вимотуючи нерви та вичавлюючи всі соки, але… Він добився, чого хотів. Разом добилися. Він на амбразурі, вона в тилу. Та тільки…

— Ксеню, я ж і виламати можу, ти знаєш… — Він не погрожував, спокійно говорив, але сумнівів не було. Може.

Жінка встала повільно, тест на край раковини поклала, відчинила… Не до кінця, на щілинку тільки, усміхнулася… Та варто було лише побачити його, як на очі сльози навернулися.

— Ти чого? Гей… — він не очікував, мабуть, навіть розгубився. Притис до себе, став по голові гладити, заколисувати… Вона ж плакала, не в змозі навіть зібратися, щоб на запитання відповісти. Так боляче було, так прикро… Чому у всіх вдається, а в неї ні? Чому лікарі руками розводять та рекомендують продовжувати спроби? Відхилень немає… Але якщо ні, то де дитина? Чому вічно одна смужка?

Іван сам побачив тест, зрозумів усе… Замружився на мить, потім примусив себе зібратися. Йому щоразу така її реакція не легше давалася. Адже в самого ніколи сім’ї нормальної не було. А у двадцять із копійками років раптом з’явилася. Сім’я в особі Ксені Веремєєвої. Їм і один одного мало не було, та тільки… однаково дітей хотілося. Дати їм те, чого сам був позбавлений. Довести собі та світові, що з Бурлаки може вдатися непоганий батько.

Дівчинку хотілося, щоб на Ксеню схожа… Щоб заради неї звертати нові гори, вершини брати…

Та тільки три роки вже намагалися… І все аж ніяк.

— Нема поки? — Коли Ксеня заспокоїлася трохи, Ваня охопив її обличчя руками, чолом до чола пригорнувся, питання постарався поставити лагідно … Він взагалі тільки з нею і зрозумів, що таке «лагідність». Що й сам її дарувати вміє і від неї отримувати дуже любить.

— Затримка просто, ось я і… губу розкотила, — Ксеня хмикнула криво, стримуючись, щоб знову не розплакатися… Сумно було. Так просто не перемикнешся тепер.

— Всьому свій час, Ксеню. Та й ми вперті… Доб’ємось.

Ксеня нарешті усміхнулася, кивнула майже непомітно, оплела чоловіка руками знову, вухом до його серця притулилася.

Знала, що ще кілька секунд, і відпустити доведеться. Їм працювати.

— Якщо я все ж таки не зможу… Ну якщо не вийде… Я відпущу тебе. Обіцяю…

Ця думка давно вже крутилася в її голові. Ксеня чомусь ні секунди не сумнівалася, що справа все ж таки в ній, раз не виходить. Іван же не мав страждати через це. Але озвучити не ризикувала. До цього ранку…

Тихомиров застиг на мить, обдумував почуте, мабуть, потім крок назад зробив, її руки із себе зняв, кисті до болю стиснув… Глянув так… Без колишньої ніжності вже… Злісно навіть.

— Ти з цього шлюбу тільки вдовою вийдеш, Принцесо. Я не жартую…

Відпустив, у ванну зайшов, зачинився.

Раніше не зачинявся, а тут…

Мабуть, справді розлютився…

Ксеня тоді з хвилину ще стояла, дивлячись на двері, за якими чоловік і тест. Негативний тест та злий чоловік. Потім пішла робити каву.

Вдовою вона залишатись тоді не планувала …

***

Справжнє…

— Алло, Ксеніє Ігорівно?

— Так, слухаю вас…

— Антон Володимирович попросив зателефонувати вам, нагадати, що завтра на чотирнадцяту за записом чекає на візит.

— Так, пам’ятаю, дякую… — Ксеня глянула на Кирила, який, як на зло, під час дзвінка в її кабінеті виявився, з-за столу встала, до дзеркала підійшла, вдававши, що макіяж поправляє, а фактично… Самій на себе нудно дивитися було. Знову не виспалася, жахи мучили й думки. Адже сподівалася, що у квартирі інакше буде. Що легше…

— І ще… Особисто вам додати просив… — Дівчина, що дзвонила зам’ялася… — Якщо ви їсти не почнете, про дитину можна забути…

Ксеня погляд опустила, посміхнулася куточками губ. Антон Володимирович і їй це казав, коли вона минулого разу приїжджала. І вона намагається. Просто виходить далеко не завжди.

— Передайте велику подяку Антону Володимировичу від мене…

Ксеня завершила розмову, застигла, дивлячись на екран.

— Що за Антон Володимирович? — Кирило ж не став на місці чекати, підійшов, обійняв, голову на плече поклав…

Відсунутись хотілося, але Тихомирова стрималася. Їй взагалі не подобалося це вічне прагнення Прудкого втримувати фізичний контакт. Але прямо сказати, що неприємно, не могла.