Пролог

Пролог

Три місяці тому.

— Іване Миколайовичу, ви впевнені? — двоє чоловіків стояли біля паркану і спостерігали за тим, як із кожною секундою все яскравіше спалахує пожежа. Шале шкода не було, та й пізно шкодувати.

— Так. Впевнений, — один із «глядачів» дивився на вогонь. Спокійно, роблячи вдих за вдихом, видих за видихом, другий дивився на нього. Дико сумнівався в правильності всього, що відбувається, та тільки… Його не питали про сумніви.

— Може, є інший вихід?

— Ні, — Іван знищив при корінні, глянув мигцем, але ніби різонув. Якби був інший вихід — він ним би скористався. Він зробив усе, щоб знайти цей — інший — вихід. — Ти пам’ятаєш, що їй треба сказати?

— Пам’ятаю, — один із чоловіків скривився, другий же кивнув. — Що це все правда — ви з коханкою тут були.

— Саме так.

— Але навіщо?

— Щоб зненавиділа. Їй так легше буде… — а йому… А йому ніколи більше не стане, здається.

— Це жорстоко…

— Думаєш, я не знаю? — Іван хмикнув. Його взагалі любити було страшенно складно, дивно, як вона вхитрилася закохатися… А потім пробачати-пробачати, любити-любити, вірити… Та це вже навряд чи пробачить. — Просто зроби, як прошу…

Ще один кивок, а потім знову два погляди перекинулися на згарище. Вогняні відблиски відбивалися в райдужках блакитних очей, жар доходив до обличчя, хоча відстань була значною…

Івану здавалося, що у ці миті помирав повільно душею, намагаючись не думати, що їй доведеться пережити. Але ж так треба. Інакше вони не мають жодного шансу, а так… Один. Маленький. Колись. Якщо пробачить.

Його дівчинка, його кохана, його доля. Ксеня. Його полон. Та, яка обіцяла кохати до останнього подиху. Та, яка дотримала обіцянку.

Ось тільки дізнається про це завтра.

А він… Свій останній подих хотів би зробити її повітрям. Заплющив очі, уявив обличчя… Зробив той самий, останній… А потім почалося нове життя. Після. За його останнім подихом.