Розділ 2

Мене звати Алан Лоал. Мені 19 років, і я стою тут, мерзну, тримаю цю кляту коробку, і скоріш за все, це на довго. Я із своїм другом, приїхав в це місто сьогодні зранку. Ми мали вже бути в теплому домі, грітися, як ні, треба було йому забути ключі від дверей, в машині. Добре, що це, хоч машина знайомого, а так і без ключів лишилися б. Нам повезло, адже в цьому будинку живе найкращий друг мого батька, в того будинок великий, тому він сам запропонував нам жити в нього аніж засилятись в готелі.

- Де ж він так довго. - Алан хотів подивитись годину в телефоні, як замітив, що той зайняв небезпечне положення і скоро впаде.

*О ні, ні, ні! Це ж мамин подарунок. Вона мене заб'є якщо я розіб'ю його. Це погано. Дуже погано!*

В цей момент дівчина зловила телефон.

- Тримайте.

- О велике дякую.

* Хух... я врятований.*

В цей момент хлопець подивився на дівчину і застиг. Вона йому усміхалася.

* Ох... В неї мила усмішка.* Промайнула думка в голові хлопця. * Боже, щось це я. Так жарко. Треба скинути маску.* Алан зняв маску. * Блін я забув, що ця дівчина ще тут.*

(*Ну ти пощебечи ще тут, соловейко хитрожопий. Ясно же ж, що ти задумав. 😏*)

- Ну гаразд, бувайте.

Хлопець зловив дівчину за руку.

*Стоп. Що? Вона мене не знає? А... Боже, який я дурень, вона ж не впізнає мене в окулярах.*

Алан зняв їх. На лиці дівчини була тривога і паніка.

- В-вам погано?

- Ем... ні... Я б хотів....

- Тоді вибачте, я поспішаю. - Дівчина вирвалась і хутко втекла.

- ...Спитати чи ти дійсно мене не знаєш... - Пробурмотів Алан.

- О Алан, я вже тут! Ти чому скинув маску та окуляри?! А якщо хтось засіче? Я не маю сил сьогодні від купи дівчат бігати і з ними сюсюкатись.

- А де ти взагалі був так довго, а?! - Алан підняв руку, ніби хотів штурхнути друга, той вже приготовився до удару, але той передумав, і опустив руку. Друг здивувався.

- Що таке? Тобі погано? Давай краще зайдемо до будинку, зігріємось.

Друг Алана дав тому коробку і почав штовхати того в будинок.

Через деякий час.

- Ну, що хлопці, ви вже тут розібрались трохи, чи ні? - Зайшовши в будинок спитав Ден ( найкращий друг батька Алана).

- Ага, кімнати собі вже вибрали, лишилось коробки туди занести.

- А, ну то добре. Як я казав, в дома я рідко буваю, тому їжі немає, давайте зараз підемо в універмаг, поскупляємось, і я приготую щось поїсти.

- Так, прекрасна ідея, я йду збиратись.

- Алан йдеш?

- Ех... Ні, я буду тут, на дивані, біля вікна, дивитися на це місто.

- Ем, що це з ним?

- Не знаю, він такий вже пару годин.

- Ось воно, як. Ну добре, ми пішли тоді. - Ден.

- Ага. - відповів Алан.

*І чому вона з голови не виходить. Подумаєш допомогла. Все нормально, кожна дівчина б мені допомогла. Я ж красень.* Алан розлігся на дивані. * Блін, чому її образ ніяк не забувається, ця усмішка...* Алан став з дивана. * Ні, ні, ні. Я сам собі накручую.* Алан впав на диван. * Боже але вона, така, така... Мила.* Алан почав крутитися по дивані. *Угх. Я не можу заспокоїти своє серце. Що ж таке, так б'ється швидко і щоки горять. Блін ось зараз я, як якась закохана дівчина. Боже, як стидно. Стоп. Закоханий? Я? Пфф... Ні, ні, ні. Я ж її навіть не знаю. Точно! Я ж її навіть не знаю.* Сповзаючи з дивана на підлогу думав хлопець. *Що ж, напевно я її не побачу.* (*Ніколи, не кажи ніколи*)

- Так! Стоп! Що за думки! Ось би якби вона добре на мене подивилась то зразу би впізнала свого біаса. - Алан став в позу і дивився в дзеркало. - Аргх... Я сам на себе не схожий, що зі мною?

* І ось сьогодні мене представляють групі і я бачу того, кого не сподівався побачити. На цей раз, я не відпущу твою руку.*

(*Боже які страсті. Ну файтінг Алан.*)