Розділ 1

Мене звати Хіллі Мелс. Я звичайна студентка із звичайними підлітковим життям. Навчання, біганина, друзі, сім'я та лінь. Ну, одним словом, стандартний набір простої і нічим цікавої дівчини. Не слідкую за модою, мені реально це не цікаво. Але саме основне, що має цікавити дівчину мого віку, так це, чорт забирай, стосунки з хлопцем... Поясню в чому якраз проблема, я закомплексована у всьому в чому можна, дівчина, яку цікавить тільки те, чим же вона хоче займатися, і яка професія їй підходить. Типу кар'єристки, ага. Ну і взагалі, такі стосунки не для мене, навіть моя мама і друзі не можуть це уявити. Ну ось, маєте мій образ.

Холодна, але прекрасна осінь. Така спокійна, розслабляюча пора року. Особливо такі прекрасні, дощі, після яких, такі великі калюжі, і таке чудесне болото...

Понеділок. 8:20 год ранку.

Телефонний дзвінок.

- А? Уах...Алло? - Сонним голосом сказала дівчина, яка навіть ще не розплющила очі.

- Хіллі ти вже встала? - Хіллі забрала телефон з-під вуха і подивилась на годину, в цей момент вона повністю відкрила очі, і тихо встала з ліжка.

- Т-та, я вже куртку одягаю. - Дівчина вже почала вдягати джинси і кофту.

- Ти візьмеш сьогодні на фізкультуру ракетки?

- Фізкультура?! Ракетки?!

- Ага. Ну ти ж казала, що візьмеш. Ми хотіли зіграти у бадмінтон...

- А... Аха, т-та, та. Добре, давай, в мене шось замок не засувається.

- Ага, давай.

Дівчина вибила, і кинула телефон на ліжко.

- Блін! - Дівчина почала скоро шукати спортивку. - Де вона? Десь має бути тут. Точно, мама ж попрала.

Вона вибігла на балкон, і знайшла спортивну форму.

- Хух. Слава Богу, вони висохли.

Хіллі забігла в кімнату, і почала переодягатися. Взяла сумку, телефон, і ракетки. Зайшла у ванну кімнату, почала чистити зуби, подивилась на годинник, і зрозуміла, що часу в неї мало, вибігла в коридор, поставила все на підлогу, одягнула куртку, сама сіла на підлогу і почала взуватися. В цей момент, із своєї спальні, вийшла мама Хіллі, вона подивилась на неї, і не здивувалась цьому видовищу.

- Я пвішла.

- Зубна щітка.

- Щво? - Хіллі подивилась, і побачила, що в неї стирчить щітка з рота. - А тофно. - Дівчина витягнула її. -На візьми будь ласка, бо мені треба бігти.

- Давай, біжи.

- Ага.

8:29 год

- Х-ха... Тут так жарко. - Хіллі.

- Хм... А мені нормально. - Мері.

- І мені. - Еліс.

- Хіллі, ти, що, бігла? - Мері.

- Ні.

- А чого ти спітніла?- Мері.

- Я нервуюсь.

- Чого? - Мері.

- Так-к в нас же ж сьогодні презентація, а я з моєї групи ведуча.

- Та? - Мері.

- Ага.

- І це повід твоїх переживань? - Мері.

- А-ага.

- Хілл, ти просто в черговий раз проспала, чи не так?- З усмішкою на лиці спитала Еліс. Але у її тоні, було чути, що вона дуже розсердилась.

- Е-ем...

- Я так і знала. - Еліс взяла Хілл за щоку, і почала тягнути.- Ну, скільки, раз, тобі, говорити! Лягай спати раніше! Що ти уночі робиш?

- Сплю.

- Не бреши! Ти  сьогодні  була  в  онлайні, в 4:35 год ночі, я навіть скрін зробила! 4:35, Карл, 4:35!

- Айяй... я забува тевефон виквучити.

- Не обманюй! Ще раз таке буде Хілл, і я скажу твоїй мамі, щоб вона забрала у тебе телефон! - Еліс добре знає маму Хілл, адже їхні матері хороші друзі ще з інституту. - Може тоді, ти нарешті будеш спати вночі, а не на парах?!

- Добве, всьо, певестань, я так бівше не буву.

- Ну дивись мені.

- Ойой. - Мері.

- Господи, ну що ти за людина така? - Еліс.

Нарешті пари закінчились.

- Дівчат. Може підемо сьогодні на піцу? - Хіллі.

- Сьогодні? - Еліс.

- Ну, так. А чому б і ні?

- Ну, незнаю. - Мері.

- Ой Боже, живемо лише раз, піти на піцу в понеділок, не так вже і ненормально.

- Альо, ми бідні студенти! - Мері.

- Які мають стипендію. - Хіллі.

- Які мають платити за проживання. Наприклад я. - Мері.

- Гаразд я виставляюсь. - Хіллі.

- Господи, Хіллі, щоб ти і виставлялась! Яка ж то тварина в лісі вмерла?- Еліс

- Цілий ліс вимер... - Мері.

- Ха ха ха ... Дуже смішно, просто захотілось.

- Ну піца, так піца. - Еліс.

Дівчата вже вийшли з спортзалу, і йшли в піцерію.

- Ну і, ви двоє, вам не стидно.

- А що я? Я відкладаю гроші. - Еліс.

- На, що? - Мері.

- На білет в Південну Корею. - Хіллі.

- Ага, я на то довго збирати буду.

- Ну та...

- Я на телефон збираю.

- А той чим не подобається. - Мері.

- Та він вже глючить.

- Ну, яка хазяйка такий й телефон. - Хіллі.

- Зараз ти будеш глючити.

- Аааа... Тільки не бий мене по голові.

- О! Давайте зайдемо в цей магазин.- Мері.

- Ну ви йдіть, а я піду в піцерію, зроблю замовлення.

- Ага.

Дівчата зайшли в магазин, а Хіллі пішла в піцерію. Йдучи по дорозі, вона замітила дивну постать. В чорному вбранні, темних окулярах, кепці, і в масці, стояв хлопець. У руках він тримав коробку.

*О, крута кепка. Теж треба таку купити. Стоп. Ця ситуація. Високий, прекрасна конструкція тіла, приховує своє лице. Та ні, бути не може... Я просто передивилась дорамок...*

В цей момент, у хлопця, з кишені, почав випадати телефон.

Хлопець розгубився. Хіллі підбігла, і зловила падаючий телефон.

* Відчуваю себе героєм.*

- Тримайте.

- О, велике дякую. - З облегшенням сказав хлопець.

- Та немає за що.

Хлопець поставив коробку на землю, Хіллі віддала йому телефон. Він поставив його у кишеню, і застібнув її.

- Боже, у цій масці так не зручно. - Скидаючи маску промовив хлопець.

- Ну гаразд, бувайте.

- Чекайте! - Хлопець зловив Хіллі за руку.

- Щось не так? - Хіллі.

Хлопець скинув окуляри, і пильно дивився на Хіллі.