Повернення додому

Вранці я вже їхала в аеропорт. Зі мною їхали Аліса, Клара і тато подруги.
— Дякую вам за гостинність, мені дуже сподобалось тут, у Каліфорнії. Я буду сумувати за цим місцем, — сказала я, подивившись на гори, які були за вікном.
— Немає за що, ми вдячні тобі, що ти прилетіла до нас у гості. Будемо чекати тебе знову, — сказала Клара.
— Дякую, обов’язково.
Ми вже приїхали до аеропорту. За п’ять хвилин мій літак вилітає до Лондона.
— Аліса, я була рада з тобою побачитись і провести канікули. Хотіла сказати тобі: тобі дуже пощастило з Лео, він любить тебе безмежно, це зразу видно. Він кохає тебе такою, яка ти є. Будьте щасливі разом.
— Дякую, Лея, але ж Тео тебе теж дуже кохає і хоче бути з тобою. Відстань — це не причина відмовлятись від свого щастя бути з коханою людиною.
— На жаль, це неможливо, вибач мені, вже час.
Я з усіма обійнялась і пішла до сходів літака. Коли зайшла і сіла на своє місце, побачила, як до Аліси підбіг розгублений Тео, але було запізно — літак вже злітав, і я востаннє подивилась на нього…
Я вже летіла третю годину. Я не помітила, як заснула. Сниться мені бібліотека, річка, поцілунок, Тео… Я прокинулась в сльозах, мені було важко, бо я встигла полюбити його всім серцем, і усвідомлення, що не побачу його більше, обпікало зсередини, і хотілось померти. Невже це початок кінця?
Вже під вечір літак приземлився в Лондоні. Я вийшла з літака — мене вже чекали батьки з братами. Я була дуже рада їх бачити.
— Доню, нарешті ти вдома, — сказала мама, обійнявши мене.
— Як пройшли канікули? — запитав щасливий тато.
— Мамо, тату, все добре. А ви як?
— В нас все добре.
— Макс, Сем, а ви як? Як навчання?
— В нас все добре, ми так сумували за тобою, Лея, — сказав Макс.
— Тепер я вдома.
Ми пішли до машини і поїхали додому. Рідний дім — ніде так не добре, як вдома. Моя кімната ані трохи не змінилась, все стояло на своїх місцях. Я вирішила написати Алісі.
— Привіт, я вже вдома.
— Привіт, як долетіла додому?
— Добре.
Я поклала телефон на тумбочку. Раптом мама покликала на кухню. Ми сіли їсти. Батьки щось у мене питали, але я була у своїх думках, я ніяк не могла забути Тео — хлопця, якого я по-справжньому кохаю.
— Лея, з тобою все добре? — запитала, хвилюючись, мама.
— Так, все чудово, я просто задумалась.
— Добре.
Всі, поївши, пішли по своїх справах, на кухні залишилась лише я і мама.
— Розкажи мені, що сталось, я ж бачу, що тебе щось турбує.
— Мам, я полюбила хлопця. Він дуже класний, турботливий, надійний.
— Це ж чудово, то чому ти така сумна?
— Бо ми не можемо бути разом: він у Каліфорнії, а я тут. А без нього мені дуже важко, я думаю про нього весь час, він сниться мені…
— Я тебе розумію, але чому ти вирішила, що відстань — це перешкода для стосунків?
— Бо ми не зможемо бачитися вживу, гуляти чи просто грати в ігри через океан.
— Доню, кохання — це не просто коли тобі зносить дах від почуттів, а коли ти чекаєш його дуже довго. Відстань — це не покарання, це етап у стосунках, який потрібно пережити. Звичайно, не всі люди можуть пережити розлуку: деякі знаходять інших, але все одно є пари, які кохають і чекають, і їхні почуття стають лише міцнішими.
— Дякую тобі, мамо, за розмову, я подумаю над цим. Я тоді вже піду до себе в кімнату, мені ще хочеться відпочити після важкої дороги, і завтра перший день у коледжі, тому я піду спати.
— На добраніч, Лея.
Я піднялась у свою кімнату і заснула.