Наша друга зустріч

Вранці мене розбудила подруга.
— Лея, вставай, нам уже час, — говорила Аліса, штурхаючи мене.
Я піднялася й подивилася на годинник — дев’ята ранку.
— Алісо, а хіба вечірка не о восьмій вечора?
— Так, але нам ще потрібно заїхати в одне місце.
— У яке? — зацікавлено запитала я, спостерігаючи, як вона щось шукає в шафі.
— Тато завезе нас на шопінг. Тобі потрібно купити красиву сукню, щоб ти всіх підкорила своєю красою.
— Та це зайве, у мене є сукня, — сказала я, дістаючи з шафи свою білу сукню, у якій була на знайомстві з друзями.
— Лея, ні. Ця сукня не підходить. Тобі потрібно щось гарніше, те, що підкреслить твою зовнішність. Тому не сперечайся й швидко збирайся — за двадцять хвилин ми маємо виїжджати.
Сперечатися з Алісою було марно. У неї впертий характер: якщо вона щось вирішила — змінити це неможливо. Тож я швидко зібралася.
Ми вийшли з кімнати — Сара щось готувала на кухні. Сіли в машину й поїхали. Під час дороги Аліса переписувалася з Лео, а мені не залишалося нічого, як розглядати краєвиди за вікном.
За годину ми були на місці. Аліса, взявши мене за руку, повела в крамницю. Там було стільки красивих суконь.
— Лея, ходи сюди! Подивись, яку сукню я для тебе знайшла!
Я підійшла до вітрини. На манекені була біла сукня — трохи нижче колін, з великим вирізом на спині й кружевними бретелями.
— Алісо, ти впевнена, що вона підходить? Вона ж дуже відкрита…
— Вона ідеальна. І на тобі виглядатиме просто чудово. Ми її купуємо, — радісно сказала вона, вже підходячи до продавця.
Я не стала заперечувати. Сукня й справді була неймовірна, хоча раніше я ніколи не носила таких відвертих речей.
Повернувшись додому, ми пішли обідати. Сара готувала надзвичайно смачно — це було її хобі. Вона могла годинами проводити час на кухні.
Час минув швидко, і настав момент вдягатися та робити зачіску. Я швидко одягла сукню.
— Лея, ти така красива в ній.
— Справді?
— Так. Тепер залишився макіяж — я цим займуся.
За годину ми були повністю готові. Будинок, де мала бути вечірка, знаходився на сусідній вулиці, тож ми пішли пішки. За кілька хвилин уже стояли біля воріт.
Нам відчинила дівчина — дуже красива, приблизно мого віку.
— Привіт, Єлено. Це моя подруга Лея, я тобі про неї розповідала.
— Приємно познайомитись, я Єлена, — сказала вона й подала руку.
— Мені теж дуже приємно.
— Заходьте, почувайтеся як удома.
У дворі було надзвичайно красиво: басейн, ліхтарики, музика. Аліса одразу помітила Лео й пішла до нього, а я залишилася стояти, розглядаючи все навколо.
Раптом біля однієї зі стійок я побачила його. Це був Тео. Він стояв із бокалом вина, коли до нього підійшла Єлена… і поцілувала його.
Я сама не знала, звідки взялися ці ревнощі. Ми були майже незнайомі, але мені стало боляче. Я підійшла до стійки, взяла бокал просеко й випила його.
Раптом відчула холодну долоню на спині. Я різко обернулася — переді мною стояв Тео разом з Єленою.
— Привіт, ти теж тут?
— Привіт. Так, мене запросила моя подруга Аліса.
— Ви знайомі? — запитала Єлена.
— Так, ми познайомилися в бібліотеці, — сказав Тео, дивлячись мені в очі.
— Добре, тоді поспілкуйтеся, а я піду зустрічати гостей.
Ми залишилися наодинці. Я й досі дивилася йому в очі, ніби чогось чекала.
— Ти дуже гарно виглядаєш.
— Дякую. А Єлена — твоя дівчина?
— Так, ми зустрічаємося вже доволі давно.
— Зрозуміло…
Тео пішов, а я залишилася сам на сам зі своїми думками. З одного боку, ми були майже незнайомі, а з іншого — я відчувала, ніби він моя споріднена душа.
Ревнощі не відпускали. Я не могла дивитися на них разом, тому вирішила піти додому. Перед цим підійшла до Аліси.
— Алісо, я вже йду додому.
— Чому? Щось сталося?
— Ні, все добре. Просто хочу відпочити.
— Може, піти з тобою?
— Ні, залишайся тут із друзями. Я сама.
— Добре.
Я вийшла за ворота будинку. Серце так стиснулося, що сльози самі покотилися по щоках. Я повільно попрямувала додому…