Сон наяву

Вранці я прокинулася від яскравого сонця, яке світило мені просто в очі. На годиннику була шоста ранку. Аліса ще спала, тому я тихенько встала й пішла до вбиральні. Коли я повернулася, вона вже фарбувалася біля дзеркала. Ніколи не бачила подругу такою швидкою. Підійшовши до неї, я запитала:
— Добрий ранок, ти так рано встала?
— Добрий ранок. Так, у мене сьогодні побачення з Лео, і я вирішила прокинутися раніше, щоб встигнути нафарбуватися й зробити зачіску.
— Зрозуміло. Тобі допомогти з зачіскою?
— Так, буду дуже вдячна, у тебе це дуже красиво виходить.
Я ще годину чекала, поки Аліса збереться, і ми, поснідавши, нарешті вийшли з будинку та пішли до бібліотеки. Вона знаходилася недалеко від будинку подруги, тому вже за десять хвилин ми стояли перед великою будівлею.
— Ось наша бібліотека. Ти заходь усередину, вибирай собі книги, а я піду, бо дуже поспішаю, — сказала Аліса.
— Добре, йди, а я сама впораюся.
Подруга пішла, а я, простоявши ще хвилину біля дверей, наважилася зайти всередину. Зайшовши, я ніби опинилася у своєму сні: та сама бібліотека, ті самі полиці. У мене сильно забилося серце. Я зробила кілька кроків уперед — і ось переді мною той самий силует, який сидів за читальним столом. Ще кілька хвилин я стояла нерухомо, ніби в трансі, не розуміючи, реальність це чи сон.
Раптом силует подивився на мене. Це був молодий хлопець приблизно мого віку — брюнет із зеленими очима.
— Привіт, — сказав незнайомець.
— Привіт, — тихо, затинаючись, відповіла я.
— Я тебе тут раніше ніколи не бачив. Ти не місцева?
— Так, я з Лондона. Приїхала до подруги на канікули.
— Зрозуміло. Мене звати Тео, мені дев’ятнадцять років. Я живу тут неподалік, тому часто сиджу тут і читаю книги.
— Мені дуже приємно. Я Лея, мені вісімнадцять, — сказала я, дивлячись йому в очі.
— Ти прийшла почитати книги?
— Так, я дуже люблю читати. Це відчуття, коли ти поринаєш в атмосферу книги й ніби переживаєш емоції разом із героєм.
— Так, це неймовірне відчуття. Я можу порадити тобі книгу, якщо хочеш.
— Так, звісно, давай, — усміхнулася я.
Він обернувся й пішов до великої книжкової полиці. Взявши одну книгу, повернувся до мене.
— Ось ця книга дуже класна. Вона про перше кохання, яке долає всі труднощі. Тобі подобаються такі книги?
— Так, дякую. Я обов’язково прочитаю її.
Тео сів за столик і продовжив читати. Я підійшла до бібліотекаря, записалася за книгу й попрямувала до виходу. Раптом я зупинилася, обернулася й подивилася на нового знайомого. У ту ж мить він подивився на мене. У середині все похололо, і я вирішила просто помахати йому на прощання. Він, усміхнувшись, помахав у відповідь.
Я вийшла з бібліотеки й повільно пішла у бік будинку подруги. Не могла зрозуміти, чому він мені снився, адже я ніколи не була в цій бібліотеці й тим більше не бачила Тео. Ці думки перервав дзвінок — це була мама.
— Привіт, мамо.
— Привіт, як справи?
— Усе чудово. А ви як?
— У нас усе добре. Тато на роботі, я також, Макс і Сем у школі.
— Зрозуміла. А я йду з бібліотеки, взяла собі книгу почитати.
— Зрозуміло. Ти вже освоїлася в новій країні? Як тобі?
— Тут дуже красиво. Я вже познайомилася з друзями Аліси.
— Чудово. Добре, мене кличуть, я тобі пізніше подзвоню. Бувай.
— Бувай.
Прийшовши додому, на кухні я побачила Клару, яка готувала оладки.
— О, Лея, ти вже прийшла. Сідай, поїси. Ти любиш оладки з яблучним варенням?
— Так, дуже люблю, дякую.
— Як тобі наша бібліотека?
— Дуже велика й красива. Я взяла там цікаву книгу.
— Супер.
— А ви не знаєте, коли прийде Аліса?
— Ні, вона не казала. А що?
— Я просто хотіла з нею поговорити.
— Думаю, під вечір вона має прийти.
— Зрозуміла. Дякую вам за оладки, вони дуже смачні. Я піду нагору, хочу почати читати книгу.
— Іди, приємного читання.
— Дякую.
Я піднялася сходами, зайшла до кімнати, сіла на ліжко й відкрила книгу. Перше слово, яке я прочитала, було «кохання». І в моїх думках з’явився Тео. Я відчула дивне хвилювання, і щоб перестати думати про нього, поринула в читання...