Довгоочікувана зустріч

Я вже сиділа в літаку. Це був мій перший політ, тому, коли він злетів, я трохи злякалася. Але в кишені лежала шоколадка, куплена татом. Я відкрила її, відкусила маленький шматочок — і мені стало легше.
За вікном відкривався неймовірний краєвид. Надворі ще було світло, і я змогла розгледіти білі хмарки, які щільно вкривали землю, ніби ковдра.
До Лос-Анджелеса летіти було одинадцять годин. За цей час я встигла кілька разів заснути й прокинутися. Одного разу мені наснився дивний сон: я ходила якоюсь бібліотекою. Навколо — нікого, лише тиша між високими полицями з книгами. Та раптом за читацьким столом я помітила чиюсь тінь — і прокинулася.
Цей сон здався мені дуже дивним. Я не змогла викинути його з голови: увесь політ думала про те, що він може означати. Що це була за бібліотека? І чия тінь сиділа там, у тиші?
В аеропорту мене мали зустріти Аліса зі своїми батьками, і я з нетерпінням чекала цієї миті. Діставши з рюкзака печиво, яке ми з мамою приготували разом, я раптом згадала батьків, що залишилися вдома. У такі моменти на душі з’являється дивне відчуття самотності — але, як і приходить, воно швидко зникає.
За кілька годин стюардеса оголосила, що ми прибуваємо до місця призначення, і літак м’яко приземлився. Вийшовши з салону, я відчула справжній кайф — після одинадцяти годин у небі знову стояти на землі.
Здалеку я побачила Алісу. Вона теж помітила мене й одразу побігла назустріч.
— Привіт, Лея! Я так рада, що ти тут. Я так давно тебе не бачила!
— Привіт, я теж дуже рада, — відповіла я, обіймаючи її.
— Ти, напевно, втомилася. Ходімо до машини, поїдемо до мене додому, відпочинеш.
— Я б не відмовилася, — усміхнулася я.
Ми підійшли до машини її тата, який уже чекав на нас, і вирушили в дорогу. Лос-Анджелес був настільки красивим, що від цього перехоплювало подих.
— Правда ж тут красиво? — помітивши моє захоплення, сказала Аліса.
— Тут неймовірно красиво.
— Увечері я познайомлю тебе зі своїми друзями, після того як ти відпочинеш.
— Із задоволенням, — відповіла я, усміхнувшись.
Через годину ми вже були біля будинку Аліси. Він був великий і дуже гарний. Біля нього — басейн і мангал, усе це створювало справжній вайб американських фільмів.
На порозі мене зустріла її мама Клара. Вона завжди була дуже теплою й підтримувала всі ідеї Аліси. У будинку стояв великий накритий стіл, за яким сиділи кілька людей — родичі подруги. Я привіталася з усіма.
— Лея, ти будеш їсти з нами? — запитала Клара.
— Дуже дякую за гостинність, але я ще не зовсім відійшла від дороги й поки не хочу їсти.
— Усе добре, — посміхнулася вона. — Алісо, проведи Лею до кімнати, нехай відпочине.
— Добре, мамо.
Ми піднялися на другий поверх. Пройшовши кілька дверей, Аліса зупинилася.
— Ось моя кімната. Заходь, почувайся як удома. Твоє ліжко — ліворуч від вікна. Відпочивай, а я спущуся вниз.
— Дякую тобі, — сказала я.
Кімната була дуже гарною, у пастельних тонах. Два ліжка, велике вікно, шафа і стіл, на якому стояв букет троянд і фотографія. Підійшовши ближче, я побачила на фото Алісу й красивого хлопця, які стояли, тримаючись за руки. На квітах лежала записка: «Коханій дівчині від Лео».
Я ще кілька хвилин роздивлялася кімнату, а потім сіла на ліжко й дістала телефон. Було кілька пропущених дзвінків від мами, тож я одразу їй зателефонувала.
— Алло, мамо, привіт.
— Привіт, доню. Як ти долетіла?
— Усе добре, я вже в Аліси вдома.
— Чудово.
— А ви як?
— Усе добре, тато на роботі, а я вдома.
— Добре.
— Тоді відпочивай, пізніше зідзвонимося.
— Добре, бувай.
— Бувай.
Та все ж той сон не давав мені спокою. Я ніколи раніше не бачила нічого подібного. Але зрештою втома взяла гору — і я заснула.