А чи вірите ви в кохання на відстані?

А чи вірите ви в кохання на відстані?
Раніше я б не вірила. Вважала, що це марно витрачений час: ви далеко одне від одного, не знаєтеш, як він, що відчуває до тебе…
Але поки не зустріла його…
Привіт, я Лея. Мені вісімнадцять років, цього року я закінчила школу і вже подала заявку на навчання в коледж. Ще з дитинства я мріяла стати ветеринаром — завжди любила тварин, вони єдині, хто мене розумів.
Я живу в Лондоні. Він великий і шумний, але водночас тут завжди можна знайти тишу. Старі будинки з темної цегли стоять поруч зі скляними хмарочосами, а вузькі вулички раптово виводять на широкі площі. Я живу в житловому районі, у великому будинку, схожому на ляльковий.
У мене велика сім’я: мама Сара, тато Алекс і два молодших брати — Макс і Сем. Я завжди любила затишні сімейні вечори, коли ми всі разом сиділи за столом і обговорювали різні цікаві теми. Мама працювала лікаркою, а тато — криміналістом, тому за столом часто звучали незрозумілі для мене терміни.
Моє хобі — лікувати тварин. Ще з дитинства я зносила додому всіх котиків і собак, бо їм не було де жити. Батьки не дуже раділи цьому, тому привели мене в притулок, де було багато таких тварин. Зараз я часто волонтерю там і допомагаю доглядати за тваринками.
У мене є найкраща подруга — Аліса. Ми дружимо ще з дитинства. Їй також вісімнадцять. Вона блондинка із зеленими очима, завжди душа компанії: де вона — там сміх і веселощі. Але рік тому вона разом із сім’єю переїхала в США, у штат Каліфорнія, до своїх родичів.
Я дуже сумувала за нею, бо, окрім Аліси, в мене більше не було близьких подруг. Добре, що зараз ера соцмереж — ми спілкуємося щодня: я розповідаю їй про свої проблеми, а вона надсилає фото з новими друзями.
Як завжди ввечері, я переписувалася з Алісою.
— Привіт, Лея. Як справи?
— Привіт, усе чудово. А в тебе?
— У мене теж усе добре. І в мене є для тебе одна пропозиція.
— Яка? — зацікавлено запитала я.
— Я хочу, щоб ти приїхала до мене на всі канікули, у Каліфорнію. Я познайомлю тебе зі своїми друзями, покажу тобі все. Ти не проти?
— Чудова ідея! Я із задоволенням. Поговорю з батьками й напишу тобі.
— Добре, чекаю.
Окрилена цією пропозицією, я пішла на кухню. Як завжди, мама готувала, а тато сидів і читав газету.
— Мамо, тату, в мене до вас важлива розмова, — сказала я, підійшовши до них.
— Яка, доню? — запитала мама.
— Аліса запросила мене до себе на канікули. Вона хоче провести зі мною час, познайомити зі своїми друзями й показати Каліфорнію. Мені можна до неї полетіти? Я дуже хочу її побачити.
— Лея, це дуже далеко, але якщо ти хочеш — чому б і ні, — сказала мама.
— Так, доню, я теж не проти, — додав тато, відклавши газету зі статтею про космос.
— Дякую вам! — радісно сказала я й, обійнявши їх, побігла нагору, у свою кімнату.
Я взяла телефон і написала Алісі:
— Батьки дозволили. Вони не проти, щоб я прилетіла до тебе на канікули.
— Супер! Тоді збирай речі й готуйся вилітати з Лондона.
Я закрила чат і дістала валізу, яка давно припадала пилом у шафі. Почала складати речі, як раптом у двері постукали — це був мій брат Макс.
— Лея, мама кличе вечеряти.
— Я вже йду.
Я відклала складання одягу й спустилася донизу. За столом уже всі сиділи й чекали тільки на мене.
— Сідай, — сказала мама, ставлячи тарілку на стіл.
— Дякую.
— Ти вже почала збирати речі? — зацікавлено запитав тато.
— Так, майже все зібрала. Потрібно тільки купити квиток на літак.
— Завтра поїдемо й купимо.
— Добре, тату, — сказала я, усміхнувшись, і почала їсти мамину запіканку.
— А куди ти летиш, сестричко? — запитав Макс.
— До своєї подруги Аліси, у США.
— А ти повернешся? — запитав Сем.
— Звісно. Я тільки на канікули, а потім повернуся — мені ж вступати до коледжу.
Після вечері я повернулася до кімнати. Досклавши всі речі, я вирішила прилягти… і непомітно заснула.