28

- Іринко, ти знову не з нами. Мені здається, що ти очевидно перепрацювала сьогодні.

Марина подивилася на дядька Миколу і запитала його:

- Можна я заберу Іру, сподіваюся, ви самі впораєтеся? Бо вона зовсім розклеїлася.

- Звичайно, Маринко, забирай дівчину. Ви й так багато нам допомагаєте. Адже потрібно і відпочивати. Сходіть на море, позасмагайте, поплавайте. Можливо, кавалерів знайдете, – посміхнувся дядько Микола. - А то такі молоді та гарні дівчата, а нічого крім роботи не бачите.

- Ну щодо кавалерів, це ти, звичайно, перегнув, дядько Миколо. А ось з морем класна ідея. Пішли, дитино, додому переодягнемося і підемо засмагати та купатися. Влаштуємо собі вечір відпочинку. - Марина підхопила мене під руку, послала повітряний поцілунок дядькові Миколі та потягла мене з ресторану. А я особливо й не чинила опір. Мені справді потрібно було якось розслабитись. Після розмови з Льошею і спогадів про смерть батьків, у мене в голові був повний хаос.

Переодягнувшись і взявши покривало, ми пішли до моря. Вибрали місце, де було не так багато людей. За цілий день біганини ми так втомилися, що хотілося побути в тиші. Марина розстелила ковдру і лягла засмагати, а я пішла купатися. Вода відразу допомогла зняти втому і мій настрій очевидно покращився. Я помахала рукою Марині, запрошуючи її теж скупатися.

- Маринко, вода просто цілюща. Втому просто як рукою зняло. Іди теж поплавай, - підпливавши до берега, покликала я.

Тітка послухалася мене й увійшла у воду. Ми попливли до каменю, що знаходився неподалік від берега. Видершись на нього, ми вирішили трішки посидіти та позасмагати. Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Кожен з нас думав про щось своє. Першою перервала мовчання Марина.

- Іринко, я тут подумала, може нам таки відсвяткувати твій день народження? Зберемося в ресторані, дядько Микола щось смачненьке приготує.

Я подивилася на Марину і заперечливо похитала головою.

- Ні, я не хочу жодного свята. Ти ж знаєш, я не люблю свій день народження. Спечеш як завжди тортик. Цього буде достатньо.

- Дитино, я давно хотіла тобі сказати, але все не наважувалася. Можливо, вистачить карати себе? Вже стільки років минуло, а ти не заспокоїшся. Ти думаєш я не розумію, чому ти припинила сприймати свій день народження як святковий день?

- Маринко, а чому я повинна любити той день, коли загинули мої батьки? - Почала заводитись я.

- Іринко, справа не в самому дні народження. Ти ж досі звинувачуєш себе в їхній смерті. А відмовляючись святкувати, ти просто караєш себе. Адже я маю рацію?

Я сиділа, опустивши очі й не могла зрозуміти, як Марина здогадалася про ті хвилювання, які вже багато років мучили моє серце.

- Ось бачиш, я все-таки маю рацію. І ось, що я тобі скажу, дитино, настав час закінчувати себе накручувати та звинувачувати у всьому. У смерті твоїх батьків винен тільки той п'яний виродок, який врізався в їхню машину. Ти чуєш, лише він!

Очі Марини випромінювали стільки ненависті, що я не витримала і зіщулилась. Ніколи ще я не бачила тітку в такому стані. Вона побачила мій переляканий погляд і намагалася взяти себе в руки.

- Пробач, Іринко, щось нерви зовсім здають. Напевно, ми з тобою справді мало відпочиваємо. Але давай закінчімо нашу розмову. Я думаю, що твої батьки не хотіли б, щоб ти у свій день народження закривалася від усіх і страждала. Ти знаєш, як вони любили влаштовувати свята. І особливо ваші з Оленою дні народження. Адже ви були для них найулюбленішими дівчатками. Так давай нарешті відпусти той біль, який стільки років живе у твоєму серці. І будемо радіти життю так, як раділи йому твої батьки. Домовились?

Я не знала, що відповісти Марині. Вона говорила так переконливо, що я почала замислюватися над її словами. Можливо, я справді мушу припинити звинувачувати себе у смерті батьків. Але я так довго жила з цим почуттям, що не могла ось так відразу зробити рішучий крок і звільнитися від своїх хвилювань. 

Я підвела очі на тітку. Вона пильно дивилася на мене, чекаючи на відповідь.

- Я обов'язково подумаю над твоїми словами та намагатимусь прийняти правильне рішення, - спробувала посміхнутись.

- Я дуже на це сподіваюсь. Адже ти розумна дівчина і гадаю не розчаруєш мене. А зараз повертаймось на берег. Сонце вже сідає, скоро темніти почне.

Ми спустилися з каменю і попливли до берега. Дорогою додому ми більше не поверталися до теми мого дня народження. Я була вдячна Марині за це. Вона ж дала мені час подумати й намагалася не тиснути на мене. А вдома за вечерею ми обговорили приїзд Олени та Олексія. Вирішили, що в будинку потрібно зробити генеральне прибирання та підготувати гостьову кімнату.

- Організуймо собі вихідний день і наведемо лад в будинку та у дворі, - запропонувала Марина. - Бо ми зовсім закинули наше господарство.

- Я нічого не маю проти великого генерального прибирання. А в ресторані, я гадаю, один день і без нас впораються. Дядько Микола зможе організувати роботу.

Вихідний ми вирішили взяти наприкінці тижня за кілька днів до приїзду Олени та Олексія. 

Наступного дня ми знову поринули у роботу. Намагалися встигати займатися документами та допомагати у ресторані. Додому приходили втомлені, виснажені та майже відразу лягали спати. Наприкінці тижня зателефонував Олексій та сказав Марині, що вони приїдуть у понеділок. У нас залишилося два дні для підготовки до зустрічі гостей. Марина попросила дядька Миколу придумати нову страву, щоб здивувати Льошу.

- Звичайно, я намагатимусь приготувати щось оригінальне, адже я обіцяв хлопцеві минулого разу, - заспокоїв нас чоловік.

- І в мене до тебе буде ще одне прохання, - звернулася тітка до нашого шеф-кухаря. - Ти можеш покерувати тут кілька днів? Ми хочемо прибрати у будинку до приїзду гостей.

- Та взагалі не проблема, - посміхнувся дядько Микола. - Займайтеся своїми справами. А за ресторан не хвилюйтеся, ми впораємося.

Марина цмокнула його в щоку і подякувала: