27

Пообіцявши Марині, що переговорю з Олексієм, коли він зателефонує наступного разу, я очевидно погарячкувала. Це я зрозуміла за кілька днів. Я допомагала дядькові Миколі нарізати овочі на салати, коли побачила тітку, яка йшла до мене. У руці у неї був затиснутий телефон, і вона з кимось розмовляла, а в мене всередині все раптом завмерло. Я зрозуміла, що дзвонив Льоша і тепер я мала з ним поговорити, бо дала слово Марині. Ніж, яким я різала овочі, випав у мене з рук, а я сама перебувала у напівсвідомому стані. Дядько Микола підскочив до мене і взяв за руку.

- Іринко, тобі погано? - Перелякано спитав він мене. - Присядь на стілець, бо ще свідомість втратиш. Зараз я тобі водички принесу.

Дядько Микола приніс мені води, і я жадібно її випила. Мені стало трішки легше. І до того моменту, коли підійшла Марина, я вже хоч трішки змогла взяти себе до рук. Тітка була вже поряд і я почула її слова:

- Так, Олексію, ми дуже сумуємо. Звісно, будемо раді вас бачити. Іринка? Та з нею все нормально, допомагає у ресторані. Хочеш з нею поговорити? Добре, я її зараз знайду.

Закінчивши розмову, Марина підійшла і простягла мені телефон. Я почала жестами показувати, що не хочу розмовляти з Льошею. Але тітка так подивилася на мене, що я зрозуміла - цього разу відмовитися не вийде. Дядько Микола, оцінивши ситуацію, підійшов до мене і тихенько прошепотів:

- Іринко, ти не бійся. Вдихни більше повітря і заспокойся. Хочеш, візьми мене чи Марину за руку, може, так тобі буде легше.

Я кивнула і схопила дядька Миколу за руку. Вона в нього була така тепла і сильна, що я почала приходити до тями та зважилася взяти телефон у Марини.

- Слухаю, - одними губами прошепотіла.

– Принцесо, привіт. Нарешті можу з тобою поговорити, бо ти постійно вся у справах. Марину запитую, а вона каже, що маєш багато роботи. Як ти там справляєшся? - Льоша говорив з такою швидкістю, наче боявся, що я будь-якої миті можу відключитися.

- Привіт, Великий Брате, - мій голос звучав уже впевненіше. - Ти вибач, що не могла з тобою розмовляти. У нас справді дуже багато роботи. Сам розумієш, розпал сезону, клієнтів багато. Бувають такі дні, що черги стоять, щоб потрапити до ресторану. Але ми начебто справляємося. А у вас як справи? Як Олена? Звикла вже до життя у великому місті?

- Ну, ви молодці, що справляєтесь. Я навіть у вас не сумнівався. А у нас теж все гаразд. Щоправда, багато роботи накопичилося, поки я у вас відпочивав. Ну, нічого, вже майже все розрулив. Ми вирішили до вас у гості через тиждень заскочити. Я Марині вже сказав, вона не проти. А ти не заперечуватимеш, якщо ми приїдемо? До речі, ми маємо для тебе сюрприз. То що, чи можна до вас у гості приїхати?

- Звичайно, ми всі будемо раді бачити вас.

- Ну ось і домовилися. Тоді я закінчу свої справи та ми у вас. Знову ходитимемо на прогулянки й купатимемося.

- Звісно, будемо. Тільки домовляємося, що ти тонути більше не будеш.

- Добре, я обіцяю, що цього разу обійдемося без пригод, - засміявся Льоша. - Ну, що, Принцесо, чекай у гості. Я дуже радий, що нарешті зміг поговорити з тобою. Передавай привіт дядькові Миколі. Нехай готує нову фірмову страву, як обіцяв. Все, бувай. До зустрічі.

- До зустрічі. Була рада тебе почути. Бувай. - Я натиснула відбій і віддала Марині телефон тремтячою рукою. А потім вчепилася в дядька Миколу вже двома руками. А він притиснув мене до себе і гладив вільною рукою по голові. Марина теж почала мене заспокоювати.

- Ну, ось бачиш, дитино, нічого страшного не сталося. Поговорила з хлопцем і ніхто не помер. А він хоч заспокоївся, бо все питав мене, чому ти не хочеш з ним розмовляти. Гадав, що образилася на нього. Тож ти в мене просто молодець.

Марина мені казала ще щось, але я її майже не слухала. У вухах досі лунав голос Льоші, такий рідний, що в мене від емоцій очі почали наповнюватися сльозами. Мені так захотілося швидше побачити його і притиснутись до нього так міцно, як тільки я могла собі дозволити.

- Іринко, ти взагалі, де літаєш? Ти чула, що я казала?

Я підняла очі на Марину і зрозуміла, що я на якийсь час втратила зв'язок з реальністю і тому зовсім не чула, про що останні кілька хвилин вона говорила.

- Вибач, будь ласка. Я, здається, задумалась, – винувато посміхнулась. - Ти можеш повторити, що говорила?

- Дитино, ти взагалі добре почуваєшся? А то після розмови з Льошею ти якась дивна відразу стала. Щось трапилося? - Стривожено запитала Марина.

- Та ні, все нормально. Адже Льоша тобі казав, що через тиждень вони приїдуть у гості?

- Ну так, казав. Я сказала, що ми будемо раді їхньому приїзду.

- Так ось те саме він сказав і мені. Щоправда, уточнив, що в них з Оленою для мене є сюрприз. Ось я й задумалась, що це може бути. Ти ж знаєш, що я не люблю сюрпризів, - намагалася пояснити свою дивну поведінку.

- Може, Льоша тобі вирішив подарунок на день народження якийсь оригінальний зробити? Вони, мабуть, до нас приїжджають, щоб усім разом відсвяткувати.

Припущення Марини мене трішки засмутило. Я не любила свій день народження, тому що цього дня загинули батьки.
***
Мені виповнилося сім років і святкувати ми повинні були в нашому ресторані. У нас на будь-яку сімейну урочистість збиралося багато народу. Мої батьки були дуже компанійськими людьми та мали багато друзів. І майже всі мали дітей мого віку. Нам накривали стіл у маленькій залі та запрошували аніматорів. Ми веселилися по повній програмі, бігали, грали у різні ігри. Усі свята проходили дуже весело та галасливо. Ось і того дня планувався великий бенкет. Я дуже рада була, що побачу своїх друзів. Вже уявляла, як весело ми проведемо час. Але моїм мріям не судилося збутися. Батькам зателефонували з ресторану та сказали, що постачальник не привіз усі продукти для свята. Тато вирішив сам поїхати та закупити потрібний товар. В останній момент разом з ним вирішила їхати й мама, хоча батько вмовляв її залишитися вдома та займатися іншими справами. Але мама була налаштована рішуче. Вона таки вмовила батька взяти її з собою. Я теж хотіла поїхати з ними та, поки батьки сперечалися, тихенько залізла в машину. Але моя хитрість не вдалася. Батько, побачивши мене, що я сиджу на задньому сидінні, посміхнувся і сказав: