24

Декілька днів після від'їзду Олексія та Олени ми дуже сумували. У будинку було так тихо, що часом навіть ставало страшно. Адже ми вже звикли збиратися нашою невеликою компанією за сніданками та обідами, гуляти вечорами берегом моря. Ні, ми, звичайно, як і раніше ходили на ранкові пробіжки, а ввечері намагалися також пройтися і подихати повітрям. Але щось змінилося в нашому житті після того, як у ньому зненацька з'явився, а потім також швидко зник Олексій. Не знаю як Марині, а мені його дуже не вистачало. Я не знаходила собі місця, ходила по будинку як неприкаяна і зовсім не хотіла нічим займатися. Іноді заходила до кімнати, де жив Олексій і годинами сиділа там, згадуючи його обличчя, його голос і веселий сміх. Я як ніколи в житті заздрила сестрі. Адже вона могла щодня перебувати поряд з Олексієм. А в мене залишилися лише спогади. Щоправда, чоловік часто дзвонив до Марини. Вони довго розмовляли. Тітка розпитувала про Олену, а Олексій питав про мене. Кілька разів він намагався поговорити зі мною, але я просила Марину сказати, що мене нема вдома. Я відчувала, що просто не зможу розмовляти з ним, боялася розплакатися. Тітка мене чудово розуміла і завжди вигадувала поважні причини моєї відсутності.

Але минали дні, а я не виходила зі стану "всесвітнього смутку". І тут Марина вже не витримала і вирішила розворушити мене. Побачивши мене вкотре в кімнаті Олексія, вона вирішила поговорити зі мною і повернути до реального життя. Присівши поряд зі мною на ліжко, Марина суворо сказала:

- Дитино, я, звичайно, розумію, що тобі зараз дуже тяжко, але потрібно якось повертатися до нормального життя. Я тебе взагалі не впізнаю. Ти ж у мене веселе та енергійне дівчисько. А зараз ходиш по будинку наче зомбі. Та жоден чоловік не вартий того, щоб за ним так убивалися, навіть якщо це Олексій. Так що приведи до ладу свої думки й час братися до роботи.

- Маринко, ти, як завжди, маєш рацію. Мені справді потрібно припиняти дурницями маятися. А то зовсім розпустилася. Просто я так сумую за ним, – тихо прошепотіла я, боячись навіть вимовити ім'я чоловіка. – Знаєш, я просто не можу зрозуміти, що зі мною відбувається.

- Ой, Іринко, відбувається з тобою те, чого я найбільше боялася. Закохалася ти, моя дівчинко, просто закохалася. Це мало колись статися. Але мені найменше хотілося, щоб ти так страждала. А я, на жаль, не можу тобі допомогти. Знаєш, я готова все зробити, щоб ти була щасливою, але в цій ситуації я безсила. Тому постарайся, будь ласка, повернутись до нормального життя. А я тобі допомагатиму не зациклюватися на спогадах. До речі, якщо ти не забула, починається літній сезон і у нас дуже багато роботи. А робота це найкращий спосіб позбутися депресії.

Слухаючи Марину, я розуміла, що вона має рацію на всі сто відсотків. Мені потрібно терміново чимось зайнятися, інакше я збожеволію. А роботи влітку у нас справді завжди вистачало. У ресторані влітку було багато відвідувачів і наш персонал ледве встигав обслуговувати клієнтів. І ми з Мариною намагалися допомагати як могли. Для нас не було проблемою помити посуд, принести замовлення чи допомогти кухарям на кухні. А я зі своїми переживаннями зовсім забула про ресторан, і про те, що Марині важко самій справлятися з усіма паперами. Та я взагалі про все на світі забула. Я так розгнівалася на себе, що навіть підстрибнула на ліжку.

- Маринко, пробач мені дурепу, я зовсім втратила голову і забула про все. Я немов випала з реального життя, але обіцяю тобі, що все виправлю. Із завтрашнього дня я повністю у твоєму розпорядженні. Ти не хвилюйся, ми й з паперами впораємося, і нашим у ресторані допоможемо. А все інше це просто мої вигадки та фантазії. Потрібно жити реальним життям, а не літати у хмарах.

Марина, судячи з посмішки на її обличчі, дуже зраділа зміні мого настрою.

- Ну, нарешті, повернулася моя колишня енергійна дівчинка. А то я вже хвилюватись почала, що втратила тебе назавжди. Ти в мене справжній боєць, дитино, впораєшся з будь-якими випробуваннями. А щодо Олексія, я тобі так скажу, що ще не все втрачено. Хтозна, як доля розпорядитися. Все ще може сто разів змінитись.

Я махнула рукою і тихо прошепотіла:

- Нехай буде все як є. Кожен зробив свій вибір. І потрібно продовжувати жити далі.

- Молодець, Іринко. Нічого, все буде добре. Готова до трудових буднів? - Підморгнувши, спитала тітка.

- Звичайно, готова, - якомога веселіше відповіла я.

- От і добре, а зараз пішли пити чай. Я твої улюблені сирники посмажила, - схопивши за руку, Марина потягла мене на кухню.
***
Вже місяць ми з Мариною живемо у шаленому робочому ритмі. Літній сезон у розпалі, і ми ледве встигаємо справлятися з усіма справами. Вранці ми вирушаємо в офіс, розбираємо документацію. А потім йдемо до ресторану та допомагаємо персоналу. Відпочивальників цього року дуже багато. Потік клієнтів не зменшується з ранку до пізнього вечора. Всі кухарі та офіціанти просто з ніг валилися від втоми, але їхні старання були не марними. Відвідувачі нашого ресторану завжди йшли ситими та задоволеними. Вони розповідали про нас своїм друзям та знайомим. І незабаром біля нашого закладу вишиковувалися цілі черги. Ми були дуже задоволені, що люди гідно оцінювали нашу кухню та обслуговування. Звісно, головним героєм нашого тріумфу був дядько Микола. Він щодня радував наших клієнтів новими стравами, часом творив просто кулінарні шедеври. Його фантазії та винахідливості не було меж. Він намагався догодити кожному гостю, підбираючи страви кожному до смаку. Я часто допомагала дядькові Миколі на кухні та бачила, з яким натхненням він готує. Відвідувачі дуже часто просили покликати нашого шеф-кухаря, щоб особисто подякувати за чудово приготовлену страву. У такі моменти дядько Микола просто світився від щастя і я, стоячи осторонь, дуже раділа за нього. Мені дуже подобалося брати участь у бурхливому житті нашого ресторану. Я намагалася допомагати й офіціантам, і кухарям. Якщо треба було мити посуд, то вставала і робила цю роботу. Марина теж завжди допомагала на кухні.