23

Не знаю, коли я заснула, але коли розплющила очі, на вулиці було темно. У мене дуже сильно боліла голова і я відразу навіть не могла зорієнтуватися зараз вечір чи ранок. 

Я потихеньку спустилася донизу. На кухні горіло світло і було чути, як тітка розмовляє з кимось телефоном. Я почекала, поки вона закінчить розмову, а потім увійшла. Марина підскочила зі стільця і підійшла до мене.

- Іринко, ну, слава Богу, прокинулася. Я вже почала хвилюватись. Що не зазирну, ти спиш. Я навіть почала хвилюватись, чи ти не захворіла. Ну, як ти почуваєшся?

- Голова сильно болить, а так начебто нормально. А з ким ти розмовляла?

- Льоша дзвонив. Вони вже доїхали, все гаразд. Хотів поговорити з тобою, але я сказала, що ти спиш. Він сильно хвилювався, просив, щоб я простежила за тобою. Раптом ти захворіла.

– Це добре, що нормально доїхали. А за мене нехай не переймається, у нього тепер є про кого піклуватися, - тихо прошепотіла я.

- Дитино, щось ти в мене зовсім розклеїлася. Може тобі пігулку від голови принести? - Дбайливо запитала Марина.

- Якщо тобі не важко, то принеси, будь ласка. А я чай заварю. Посидимо як раніше.

Марина пішла по пігулки, а я приготувала чай. На тарілці залишилося декілька пиріжків. Мабуть, тітка спеціально залишила для мене. Я взяла один і вдихнула його аромат і відчула, що сильно зголодніла. Адже вранці нам не вдалося нормально поїсти, а потім, після від'їзду Олени та Льоші, мені взагалі нічого не хотілося. І я майже відразу заснула. Тож я цілий день нічого не їла.

Марина повернулася з аптечкою і дала мені прийняти пігулку.

- Іринко, ти ж цілий день голодна, - заголосила тітка, - зараз я тобі супчик підігрію.

- Маринко, не потрібно нічого, я пиріжок з чаєм з'їм і мені вистачить. Ти й так сьогодні цілий день бігаєш. Сама ледве ходиш. Сідай, я тобі чай наллю, - почала просити тітку.

– Я навіть слухати нічого не хочу. Ти й так уже вся схудла з переживаннями своїми. Поїш нормально, а потім чай пий, - суворо сказала Марина.

У мене не було сил з нею сперечатися і я погодилася повечеряти. Але тільки за умови, що вона їстиме разом зі мною. А то я знаю свою тітку. Усіх годує, а сама на перекусах живе. 

Ми повечеряли та сіли пити чай. Марина кілька разів поглядала на мене. Мабуть, хотіла почати розмову, але не наважувалася. Я перша порушила мовчання.

- Маринко, а можна тебе дещо запитати? - Невпевнено почала я.

- Звичайно, Іринко, питай. Що тебе цікавить? - Запитала тітка.

- Ти говорила про те, що колись дуже страждала. Тебе образив якийсь чоловік?

- Так, був у моєму житті гіркий досвід стосунків. Навіть згадувати не хочеться. Просто я побачила тебе таку нещасну, з очима сповненими відчаю і раптом згадала і себе в подібній ситуації, - гірко зітхнула Марина.

- Вибач, Маринко, що спитала. Якщо тобі важко згадувати, то не потрібно казати. Я не хочу, щоб ти знову переживала неприємні моменти.

- Нічого страшного, іноді навіть корисно повернутися в минуле, навіть якщо воно не було радісним. Тільки домовимося, що історія, яку я тобі розповім, має лишитися між нами. Про неї знав лише твій покійний батько і дуже хвилювався за мене. І ще дай мені слово, що не плакатимеш. Тобі й так сьогодні погано було, а якщо ти знову почнеш нервувати, то й зовсім захворієш. Домовились?

- Я нікому не розповім і плакати не буду, обіцяю тобі, Маринко.

- Ти ж знаєш, що я навчалася в університеті в іншому місті. Мені завжди подобалося вчитися, я годинами могла сидіти за книжками. Хлопці тоді мене зовсім не цікавили, хоча багато хто бігав за мною і шукав привід, щоб зі мною познайомитися. Але я зовсім не звертала на них уваги. Дівчата однокурсниці весь час сміялися з мене і казали, що я так і залишуся старою дівою. Але я не звертала на них уваги. Але одного разу все змінилося. В нашому університеті з'явився новий хлопець. Я тоді навчалася на другому курсі, а він перевівся з іншого міста і був на п'ятому. Дівчата почали бігати за ним натовпом, мало не билися через нього. Кожна хотіла, щоб він звернув увагу саме на неї. Моя найкраща подруга продзижчала мені всі вуха про цього красеня. Одне бентежило всю жіночу стать університету, що хлопець абсолютно не звертав ні на кого уваги. Дівчата міняли щодня вбрання, наносили тони макіяжу, але все було марно. Хлопець усіх ігнорував. І ось одного разу я бігла до бібліотеки та, завернувши за ріг, зіткнулася з ним. У нього й у мене в руках були книжки, при ударі вони просто розлетілися всім коридором. Ми почали їх збирати та знову налетіли один на одного. Хлопець глянув на мене і голосно засміявся. Потім сказав, що ми просто маємо познайомитися, тому що подвійне зіткнення не може бути просто так. Отже, доля двічі дала нам шанс. Він так заразливо сміявся, що я теж не витримала і почала посміхатися.

- У нього, напевно, був такий самий заразливий сміх як у Льоші, - задумливо прошепотіла я.

- Та дуже схожий. Такий же дзвінкий і щирий, - глянула на мене з посмішкою Марина.

- Ой, вибач, Маринко, я тебе перебила, - склавши руки на грудях, перепросила.

- Нічого, Іринко, все нормально, - заспокоїла мене тітка і продовжила свою розповідь. - Власне, так ми й познайомилися з Ігорем. Згодом ми ще кілька разів зустрічалися в університеті. Він завжди радів нашій зустрічі. А одного разу запропонував зустрітися після пар та прогулятися. Того дня ми довго бродили алеями, говорили на різні теми. У нас виявилося дуже багато спільних інтересів. Коли ми розходилися ввечері, Ігор узяв мене за руку і сказав, що я незвичайна дівчина. Він хотів мене поцілувати, але я зупинила його. Адже ми були мало знайомі. Я гадала, що хлопець образиться і більше не захоче зі мною зустрічатися, але з того вечора він ще більше почав пильнувати за мною. Ми почали зустрічатись, я була на сьомому небі від щастя. Це навіть помітив твій батько, коли я приїхала на вихідні додому. Я не змогла стриматись і розповіла братові про Ігоря. Сашко дуже зрадів, що, нарешті, у мене з'явився хлопець і я хоч трішки відриватимуся від навчання. Але сказав, щоб я особливо не втрачала голову, бо хлопці різні бувають. Твій батько дуже дбав про мене і дуже хвилювався, щоб мене ніхто не скривдив. Ми зустрічалися з Ігорем кілька місяців. Звичайно всі дівчата заздрили мені та не розуміли, чому найкрасивіший хлопець університету вибрав саме мене. Адже в їхніх очах я була звичайною зубрилкою, яка постійно сиділа над підручниками. А тут раптом на мене звернув увагу такий хлопець. Навіть моя найкраща подруга заздрила мені та постійно намагалася говорити всілякі гидоти про Ігоря. Мовляв, у нього, крім мене, ще купа дівчат. Але я не вірила жодному її слову. А потім моєму щастю прийшов кінець. Перед літньою сесією нас відпустили додому на тиждень. Ігор обіцяв дзвонити мені щодня і сказав, що нудьгуватиме. Але зателефонував лише раз і сказав, що йому потрібно терміново виїхати у справах. Що коли повернеться, обов'язково зв'яжеться зі мною. І це був останній раз, коли я з ним розмовляла. Він просто зник. Я дуже хвилювалася за нього, думала, що щось трапилося з ним. Постійно дзвонила йому, але він не відповідав на мої дзвінки. Ну, а потім моя подруга з неприхованим єхидством вручила мені журнал, у якому була фотографія Ігоря. Він на якомусь кінофестивалі у товаристві якоїсь кралі. І підпис, що вона є його нареченою. Я того ж дня поїхала додому. Твій батько дуже хвилювався за мене. Боявся, як я переживу таку зраду. Він перевів мене до університету в нашому місті. Намагався оточити мене турботою та увагою. І я пережила все це лише завдяки твоїм батькам та вам. Ну а потім я взагалі забула про все. Твої батьки загинули та мені потрібно було займатися вами й намагатися втримати на плаву бізнес.