22

Ми почали вкладати якомога компактніше всі речі. Одна валіза не вміщалася в багажник. Ми одночасно нахилилися, щоб поправити її й з усієї сили стукнулися лобами. Від удару я втратила рівновагу і була готова впасти на п'яту точку. Але Олексій встиг підхопити мене. На якусь долю секунди він притиснув мене до себе, а потім трохи відійшов, притримуючи своїми міцними руками. Він подивився на мене з тривогою і спитав:

- Принцесо, з тобою все гаразд? А то в мене міцна голова, а удар був сильний. У тебе голова не паморочиться?

Чоловік чекав від мене на відповідь, а я навіть слова не могла вимовити. У мене перед очима все пливло, та зовсім не від удару. Коли Льоша притиснув мене до себе, я відчула тепло його тіла й у мене всередині ніби стався якийсь вибух. По шкірі побігли мурашки, а все тіло немов накрило гарячою хвилею. Мені стало важко дихати. Горло стисло, немов лещатами та тому я не могла видавити з себе жодного слова. Я взагалі не розуміла, що зі мною відбувається.

- Іро, ти мене чуєш? Ну скажи хоч щось. Тобі погано? – Уже майже кричав Олексій і дивився на мене з переляком. І я, побачивши в його очах страх, нарешті прийшла до тями.

- Не кричи, я тебе чую. Просто в мене голова трішки запаморочилася, а так все нормально, – тихо відповіла я, обережно звільняючись з його рук.

Зробила я це вчасно, тому що з дому вийшла Олена і завмерла дивлячись на нас. Я з перших днів перебування Льоші у нас у будинку помітила, що сестра дуже суворо стежить, щоб я якнайменше часу перебувала наодинці з нашим гостем. Мабуть, вона боялася, що я розповім чоловікові про його чудовий порятунок, а це не входило до планів нашої красуні. А особливо зараз, коли її мета була так близько. Тому, побачивши, що я стою поряд з Олексієм, і він тримає мене за руку, Олена напружилася і крижаним тоном запитала:

– А що тут відбувається?

- Нічого не відбувається, просто вкладали твої валізи та невдало зіткнулися з Ірою, - відповів Олексій. - Від удару вона мало не впала, а я її підхопив. Принцесо, ну як, голова не болить? - Перевівши погляд на мене, спитав чоловік.

- Ні, все нормально, трішки в очах потемніло, але зараз усе гаразд, - тихо відповіла я.

- Ну ось і добре! Всі живі та здорові, отже, ми можемо їхати, - перевела дух сестра. Вона очевидно зраділа, що я нічого не сказала Льоші. І в пориві радості навіть обійняла мене і цмокнула в щоку. А я просто дар мови втратила від такої ніжності з боку сестри.

За кілька хвилин з дому вийшла і Марина, навантажена пакетами. До неї підбіг Олексій і забравши їжу, відніс її до машини. Настав час прощатися. Льоша підійшов до Марини та обійняв її.

- Маринко, я дуже вдячний тобі за турботу та домашній затишок, яким ти оточила мене. Я ніколи не забуваю добра і тому якщо тобі потрібна буде допомога в бізнесі або просто в побутових проблемах, ти обов'язково дзвони. Я для вас все зроблю, обіцяю.

Марину так зворушили слова чоловіка, що вона розплакалася.

- Льоша, дуже дякую за теплі слова. Ти став членом нашої родини й ми тебе полюбили. І ми з Ірою будемо раді бачити тебе знову. Не забувайте нас і приїжджайте у гості. Двері нашого будинку завжди відчинені, - сказала тітка і поцілувала чоловіка в щоку.

Потім Олексій підійшов до мене та взяв за руку.

- Принцесо, я дуже радий, що ти з'явилась у моєму житті. Ти знаєш, я думав, що таких дівчат як ти вже не існує в природі. Я хочу, щоб ти була щасливою і залишалася такою ж світлою і незвичайною дівчиною. Дякую тобі велике за все.

Я глянула в його очі та побачила в них стільки ніжності та тепла. Мені раптом так захотілося, щоб він обійняв мене. Я хотіла знову відчути тепло його тіла і поринути знову в той стан, який відчувала буквально кілька хвилин тому. І чоловік наче відчув моє бажання. Він ніжно обійняв мене за плечі та трохи притиснув до себе. А потім прошепотів:

- Будь щаслива, Принцесо.

А мене знову обдало жаром. Голова почала паморочитися, ноги стали ватні, а серце билося з такою швидкістю, що здавалося ще трохи й воно вистрибне з грудей. Мені хотілося, щоб ці обійми тривали вічність. Але все швидко скінчилося.

Розірвавши свої обійми, Льоша пішов до машини. Слідом за ним поспішила й Олена, вона навіть не зволила підійти та попрощатися з Мариною. Олексій, побачивши це, зупинив її.

- Олено, а ти хіба не прощатимешся з дівчатами? – Здивовано спитав чоловік.

- Звичайно, я просто хотіла покласти піджак в машину, а потім збиралася повернутися, - почала виправдовуватися сестра.

Олена швидко повернулася та обійняла мене та Марину.

- Рідні мої, - защебетала вона, - я так сумуватиму за вами. Дякую вам за все. Я сподіваюся, що ми скоро зустрінемося.

Поцілувавши нас, сестра попрямувала до машини. Олексій відчинив двері та допоміг Олені сісти. Потім розвернувся до нас, підморгнув і посміхнувся.

- Бувайте, дівчата. Не сумуйте та пам'ятайте - я завжди з вами.

- Щасливої дороги, Льошо. Їдь обережно та обов'язково дзвоніть нам. Бо ми переживатимемо за вас. І обов'язково поїжте, - почала давати настанови Марина.

- Не хвилюйтесь, все буде добре. Я зателефоную вам обов'язково. - Чоловік махнув рукою і сів у машину. Посигналивши, він виїхав із двору. 

Марина пішла зачиняти ворота, а я стояла на одному місці. Я досі відчувала запах Льоші, відчувала його тепло, чула його голос. За ці дні наш гість став такою невідійманою частиною мого життя, що я тепер навіть уявити не могла, як мені жити без нього. Мій світ розпався на тисячу уламків і я не знала, чи зможу їх колись зібрати. 

Мої очі наповнилися сльозами. Я не змогла більше стояти на ногах, тому і сіла на доріжку прямо там, де стояла. Марина вже поверталася до будинку, коли побачила мене, сидячу на землі. Тітка злякалася і скрикнувши, кинулась до мене.

- Іринко, тобі погано? Що сталося, моя дівчинко?

Вона сіла біля мене і взяла руку. Почала обмацувати мене, мабуть, думала, що в мене щось болить. Потім підняла мою голову і подивилась у вічі. Не знаю, що Марина там побачила, але після цього вона дуже міцно притиснула мене до себе і прошепотіла: