21

Рано-вранці мене розбудив стукіт у двері. Я ледве розплющила очі та подивилася на годинник. Було лише шоста година ранку. А оскільки заснути я змогла тільки під ранок, то зараз була дуже зла на людину, що стоїть за моїми дверима. 

Натягнувши на голову ковдру, вирішила не відповідати. Нехай усі думають, що я міцно сплю. Але через кілька хвилин стукіт повторився знову, а потім я почула голос Марини. Вона просила, щоб я відчинила їй двері.

- Іро, адже ти не спиш, а мені потрібна твоя допомога. Виходь швидше.

Я неохоче встала з ліжка і повільно пішла відкривати тітці. Побачивши моє заспане і незадоволене обличчя, Марина трохи зніяковіла.

- Пробач, дитино, я вирішила, що ти вже встала, тож і постукала до тебе. Але тепер бачу, що тебе розбудила. Ще раз пробач.

- Гаразд, прощаю. Тільки скажи мені, будь ласка, ти дивилася на годинник? Навіщо розбудила мене так рано? Щось трапилося?

- Та ні, я просто хотіла, щоб ти допомогла мені приготувати їжу їм у дорогу.
Адже їхати далеко, перекусити щось потрібно, - винувато глянула на мене Марина.

- Ну, вони можуть заїхати кудись пообідати. Трасою багато всяких кафешок. Навіщо возитися з приготуванням. Потім я думаю, що вони й не захочуть брати з собою їжу. А ми тільки дарма напружуватимемося, - відповіла тітці.

Але подивившись на її засмучене обличчя, я здалася і таки погодилася їй допомогти. Привівши себе до ладу, я спустилась донизу. Марина вже бігала кухнею. На плиті все смажилося і кипіло, а вона ще примудрилася замішати тісто.

- Нічого собі ти розійшлася. Гаразд, давай допоможу тобі. А то сестричка ще з голоду помре дорогою.

- Іринко, ну ти ж знаєш, що домашню їжу не замінить жодна кафешка.

- Все, заспокойся, я згідна з тобою. Що мені робити, кажи.

- Я тісто замісила, зараз пиріжки пектимемо. А в духовку я курку поставила. Подивися, щоб вона не підгоріла, - заторохтіла Марина. - І потрібно ще помити фрукти та овочі.

- Ого, Маринко, не так швидко, у мене тільки дві руки. І взагалі Олена могла б теж підвестися і допомогти. Чи не королівська це справа, є дві Попелюшки, хай працюють? - Розсердилась я.

- Ну, не гнівайся, дитино. Їм виспатись потрібно перед дорогою. А ми з тобою потім відпочинемо, обіцяю, - слізно подивилася на мене тітка.

- Все, проїхали. Беруся до виконання завдання.

Я перемила овочі та поклала їх у контейнери. Потім разом з Мариною ми спекли пиріжки. На той час, коли Олена та Олексій прокинулися, у нас все було готове. А ми ледве ходили кухнею. І тільки тепер я згадала, що ми самі не тільки нічого не їли, а й навіть кави не випили.

- Марино, ми з тобою ненормальні. Купу їжі приготували, а самі з голоду помремо.

- Ой, вибач, Іринко, я зовсім забігалась. Давай я зараз каву зварю і зроблю бутерброди, - заметушилася Марина.

- Сядь, відпочинь, я сама все зроблю, - суворо обізвалась.

Я швидко приготувала нам перекусити. 

Коли ми вже допивали каву, на кухню зайшов Олексій.

- Дівчата, у вас тут такі запахи стоять. У мене просто голова запаморочилася.

- Це ми вам у дорогу поїсти приготували, забезпечили вас їжею щонайменше на тиждень, - показала я рукою на стіл, заставлений контейнерами з їжею.

- Та нам цього й за місяць не з'їсти, - здивувався чоловік.

- Нічого, дорога далека. Та й приїдете додому, потрібно буде поїсти. Ми складемо те, що швидко псується, у сумку-холодильник. А пиріжки й так не пропадуть, – заспокоїла Марина Льошу. - А зараз сідай снідати.

- Дякую, я справді їсти захотів, коли побачив різноманіття приготовлених страв. Ви дівчата просто чарівниці, - з захопленням промовив чоловік.

- Ні, ми просто Попелюшки, - посміхнулась я.

Марина сердито глянула на мене. А Олексій засміявся і сказав:

- І при тому дуже гарні та дбайливі. Ну, що, Принцесо, годуватимеш Великого Брата?

- Звичайно, бо раптом Великий Брат помре з голоду. І його смерть буде на моїй совісті, - відповіла посміхнувшись.

Марина під час нашої словесної суперечки тільки сиділа і мовчки дивилася то на мене, то на Льошу. При цьому на її губах була якась загадкова посмішка.

Я зварила та налила Олексію каву і подала до неї пиріжки. Чоловік з таким апетитом почав їсти, що ми з Мариною просто сиділи та розчулено на нього дивилися.

- Господи, як же це смачно, - уплітаючи за обидві щоки пиріжки, сказав Льоша. - Я вже сто років не їв такої смакоти. Дівчата, дякую вам велике. Я просто в дитинство повернувся. Мені бабуся такі пекла. Я вами все більше захоплююсь!

– Ми дуже раді, що тобі сподобалося, – посміхнулася Марина. - Отже, ми не дарма докладали зусиль. А то Іринка хвилювалася, що ви не захочете брати з собою те, що ми приготували.

- Принцесо, як ти таке могла подумати? Я взагалі вважаю, що краще за домашню їжу нічого немає. Всі ці перекуси, фастфуд, це все не їжа. Я вдома теж намагаюся харчуватися нормальною їжею. Гадаю, Олена не заперечуватиме, якщо ми харчуватимемося вдома.

- Ну, звичайно, будемо, дорогий, - пролунав голос сестри. За розмовами ми не помітили, як Олена зайшла на кухню. Вона цмокнула Олексія в щоку і вмостилася біля нього за стіл. - Адже здорова їжа це запорука хорошого здоров'я, - продовжила сестра.

Марина налила Олені каву і поставила перед нею салат з овочів.

- Іро, а подай мені пиріжок, - попросила Олена і відсунула салат убік.

Ми з Мариною завмерли з подивом. Олена та пиріжки? Вона вирішила розіграти нас?

- Дівчата, ви чого завмерли? Вам що пиріжок мені шкода? - Надула губи сестра.

Першою прийшла до тями Марина. Вона простягла Олені тарілку, та взяла пиріжок і з неприхованим задоволенням почала його їсти. Сказати, що ми були шоковані, це не сказати нічого. Адже я вже й не пам'ятаю, коли сестра їла борошняне востаннє. Як я вже розповідала, вона постійно сиділа на дієтах. А тут її немов підмінили.

- Ой, дівчата, дуже смачно. Ви у мене молодці.