20

Вдома нас першим зустрів Олексій. Він вийшов з будинку з плетеним кошиком наповненим їжею. Побачивши наші здивовані погляди, чоловік усміхнувся.

- Ось вирішив зробити вам, дівчата, сюрприз. Влаштуймо пікнік на березі моря. Посидимо по-сімейному, поговоримо. Я думаю, ви не заперечуватимете. Я тут склав начебто найнеобхідніше.

- Ти, Льошо, просто розпестив нас. Щодня сюрпризи, причому дуже приємні, - озвалася Марина. - Я вже й не пам'ятаю, коли ми востаннє влаштовували пікнік. Зараз ми з Ірою переодягнемося та спустимося.

- Заодно й Олену поквапите, - попрохав чоловік. - А то я вже й кошик зібрав, а вона все не виходить.

- Ну, вона у нас любить довго чепуритися, - відповіла Марина. - Зараз придам їй прискорення.

Марина пішла підганяти сестру, а я поквапилась до себе в кімнату, щоб переодягнутися. Ми справді давно не влаштовували пікніки, і я дуже зраділа пропозиції Олексія. 

Одягнувши шорти та футболку, я кулею вилетіла у двір. Чоловік навіть підстрибнув від несподіванки, а потім весело засміявся.

- Оце ти молодець, Принцесо. Переодягнулася просто миттєво. - Потім Льоша трохи зніяковів і запитав: - Я ж можу називати тебе Принцесою?

- Ну, я думаю, можеш, Великий Брате, - посміхнулась я.

Олексій здивовано глянув на мене, а потім знову засміявся. Його сміх був такий заразний, що я не втрималася і теж зайшлась сміятися. Збоку це виглядало, мабуть, досить дивно. Стоїть дорослий високий чоловік, а поруч маленького зросту дівчисько й обидва просто складаються навпіл від веселого сміху. Було враження, що ми обоє збожеволіли. Мабуть, саме так про нас подумали й Олена з Мариною, коли вийшли з хати.

- Ого, і що це ми так веселимося? - Примруживши очі, спитала сестра.
Вона, мабуть, досі боялася, щоб я не сказала Олексію щось зайве. І тому наш сміх її насторожив.

– Ну, приводів багато. По-перше, у нас гарний настрій, - трохи заспокоївшись і витираючи сльози від сміху, почав розповідати чоловік. - По-друге, Іра здивувала мене швидкісним перевдяганням. Ніколи не бачив, щоб дівчата так швидко приводили себе до ладу, буквально за кілька хвилин. А по-третє, ми узаконили наші звернення один до одного. Відсьогодні ми офіційно носимо імена Принцеса та Великий Брат. - Льоша так урочисто промовив свою промову, що я не витримала і знову залилася веселим сміхом. Мене дружно підтримали Олексій та Марина. Тільки Олена стояла надувши губи та дивилася на наші веселощі з непідробним роздратуванням. 

Вдосталь насміявшись, ми нарешті пішли до моря. Я запропонувала всій нашій компанії піти на те місце, де ми влаштовували пікніки з батьками. Марина відразу підтримала мене, а Олена надула губи та сказала, що до нього дуже далеко йти. Але Льоша підтримав нас.

- Нічого, пройдемося, подихаємо свіжим повітрям. І так цілий день вдома просиділи, поки дівчата працювали, - твердо промовив він і рушив уздовж берега. Я пішла слідом за Льошею. А Марина з Оленою йшли за нами. Мабуть, сестра почала доводити тітці, що не варто було йти так далеко. 

Пройшовши кілька метрів, Олексій озирнувся. Я зрозуміла, що він зупинився, щоб мене дочекатися. Мені не дуже хотілося залишатися наодинці з чоловіком, але й не підійти до нього я не могла. Тому зібравши всю свою мужність, я рішуче попрямувала до нього.

- Ну, що, Принцесо, показуй дорогу, бо я дивлюся наші дівчата зовсім відстали. Поки вони дійдуть, то ми з тобою й галявину накриємо, – весело сказав Льоша.

- Так, вони не дуже поспішають. Напевно, Олені потрібно попліткувати з Мариною.

- А ти мене сьогодні прямо здивувала, Принцесо. Ніколи не думав, що дівчата люблять читати книги про індіанців. І я дуже задоволений, що ти порівняла мене з таким гідним персонажем з однією з них.

- Мій батько дуже любив пригодницькі романи й особливо про індіанців. У дитинстві він часто читав мені їх, я навіть уявляла себе героїнею цих історій. А мама була проти таких книжок. Вона казала, що дівчинка повинна читати казки про принцес, замків і прекрасних принців. Хоча особисто мене не дуже тягнуло до таких казок.

Льоша глянув на мене і посміхнувся.

— Ну, тепер зрозуміло, звідки взявся Великий Брат. Мені, до речі, теж подобалися пригодницькі оповідання. Але мені їх мама читала. Вона завжди прагнула прищепити мені любов до книг, потім до театру. І я дуже вдячний їй за це. А ти теж любиш театр?

- Так, дуже люблю. Ми з батьками не пропускали жодної прем'єри. Це після їхньої смерті я довго не могла ходити до театру. Але тепер намагаюся не пропускати нові постановки.

- Виявляється, у нас з тобою дуже багато спільних інтересів, Принцесо.

Чоловік хотів сказати ще щось, але я його перебила, бо ми підійшли до нашого місця.

- Ось ми й прийшли. Я думаю, тобі тут сподобається, - вказала я на невелику галявину серед двох каменів.

- Так, дуже затишне містечко. Прямо, як окрема кімната на морі. Мені дуже подобається, – сказав Льоша. - Ну, що, накриватимемо імпровізований стіл.

Ми постелили покривала та виклали вміст нашого кошика. Олексій справді подбав, щоб пікнік вдався на славу. Тут були газована вода, фрукти, різні нарізки. Чоловік подбав буквально про все. 

Незабаром до нас приєдналися й дівчата. Льоша налив газовану воду та запропонував випити за нашу дружну компанію. Усі підтримали цей тост. Вечір біля моря проходив у спокійному та сімейному колі. Говорили про якісь дрібниці. А я все чекала, коли Льоша почне свою серйозну розмову. Адже він вранці попереджав нас про неї. Першою не витримала Марина.

- Льошо, ти ж казав, що маєш з нами серйозно поговорити, - звернулася вона до чоловіка. – Я розумію, що пікнік організований не просто так. Тож про що йдеться?

Було видно, що Олексій не знав, як розпочати розмову. Але врешті-решт він зібрався з думками.

- Дорогі дівчата, я дуже вдячний вам за все, що ви зробили для мене. Ви врятували мені життя, прийняли до вашої родини та всіляко намагалися оточити мене турботою. І мені дуже важко буде залишати вас. Але завтра я їду, мені потрібно повертатися додому. Тому я вирішив вас покликати на цей пікнік. Мариночко, Іринко, мені вас не вистачатиме. Але я думаю, що незабаром ми знову зустрінемося.