17

Вмившись і привівши себе до ладу, я разом з Мариною повернулася до столу. Мені було соромно перед Олексієм за свою поведінку. Але я мала спробувати пояснити йому свою поведінку, ось тільки не знала, як це зробити вірно. Але й тут мене врятувала Марина. Сівши за стіл, вона звернулася до чоловіка, який досі був здивований і не знав, у чому саме він винен.

- Олексію, ти вибач Іринці за таку поведінку. Просто вона у нас занадто емоційна дівчинка, і буває занадто імпульсивною.

- Дівчата, це ви вибачте мені, якщо я щось не так сказав. Іринко, я правда не хотів тебе образити. Я просто не зрозумію, що зробив не так, - з тривогою в голосі заговорив чоловік.

Марина поклала свою долоню на мою руку і стиснула її. З цього жесту я зрозуміла, що мені потрібно щось відповісти.

- Олексію, Ви вибачте мені. Просто Принцесою мене називав батько. І коли Ви звернулися до мене, спогади просто накрили з головою. Ось я й не змогла стриматись. Ще раз перепрошую, я не хотіла всім зіпсувати вечір.

- Іро, це ти мене вибач. Адже я не думав, що все так обернеться. Просто ти в цьому вбранні справді схожа на Принцесу, маленьку і тендітну, ось я й сказав не подумавши. Просто хотів зробити комплімент. І якщо ти проти, я більше не буду до тебе так звертатися. А ще ми домовлялися, що всі переходимо на ти. Ти не проти такого рішення? - Запитливо глянув на мене чоловік.

- Ні, я не проти, - видавила з себе.

- Ну, ось і добре. А ще дівчата, якщо вам не важко, називайте мене просто Льоша. Добре? А то Олексій якось звучить занадто офіційно, ніби я перебуваю у себе в офісі.

- Ну, нарешті, ми з усім розібралися, - полегшено зітхнула Марина. - Якщо ні в кого немає заперечень, то нарешті повернемося до нашої трапези. Дядько Микола там, мабуть, весь на нервах. Чекає, коли можна буде подавати свої кулінарні шедеври.

Марина покликала офіціантів та сказала, що вже можна подавати гаряче. Нам принесли шашлик, запечену рибу та овочі на грилі. Все це так смачно пахло, що я зрозуміла, як хочу їсти. А зголодніла, мабуть, не тільки я. Усі з великим апетитом почали поглинати їжу, нахвалюючи нашого шеф-кухаря.

- Та ваш дядько Микола просто чарівник, - заплющивши очі від задоволення, сказав Льоша. - Я такого шашлику не їв навіть у столичних ресторанах. М'ясо просто тане у роті. Вам дуже пощастило з таким шефом, дівчата.

- Я ж казала, що дядько Микола у нас на вагу золота. Він не тільки гарний кухар, а й чудова людина. Ми дуже любимо та цінуємо його. Та й він ставиться до нас як до дочок. В Іринці так взагалі душі не чаїть. Слідкує, щоб її ніхто не образив, - з теплотою в голосі сказала Марина.

- Це добре, що у вас є така надійна людина, на яку можна розраховувати будь-якої хвилини, - серйозно сказав Олексій. - Мені такі люди дуже рідко трапляються, на жаль.

- Ну, я сподіваюсь, що такими людьми для тебе стане наша сім'я, - ніжно подивившись на Олексія, проворкотіла Олена. - Сподіваюся, у нашій щирості ти не маєш сумніву.

- Звичайно, ні. Я ж казав, що ви для мене завжди будете рідними людьми, - ніжно потиснувши руку сестрі й глянувши на нас, сказав чоловік. - І я натомість теж дбатиму про вас і завжди прийду на допомогу.

Обід пройшов у теплій обстановці. Льоша весь час нахвалював наш ресторан та нашого шеф-кухаря. Обсипав нас компліментами, називаючи розумницями та красунями. У розмовах ми не помітили, як настав вечір. Перед відходом додому наш супутник вирішив подякувати дядькові Миколі за смачний обід. Ми хотіли покликати його до столу, але Олексій пішов на кухню. Ми натовпом зайшли до приміщення, злякавши весь персонал. Адже відвідувачі не заходять на цю територію. А дядько Микола взагалі застиг з ножем у руці й не знав, як реагувати на наше відвідування. Побачивши його в такому неоднозначному становищі, ми дружно засміялися. Аж занадто комічно виглядав кухар з ножем у руці та здивованим поглядом. Декілька секунд кухар стояв і дивився на нас, а потім теж розсміявся. Заспокоївшись, ми подякували дядьку Миколі за смачний обід. А Олексій особливо похвалив його шашлик і сказав, що такого шедевра він ще не їв, хоча бував у найкрутіших ресторанах. Дядько Микола дуже збентежився, але був задоволений похвалою чоловіка.

- Приходьте до нас ще, - прощаючись з Льошею, сказав шеф-кухар. - Я приготую Вам ще щось смачне.

– Обов'язково зайду, – пообіцяв чоловік. - Я думаю, що відтепер часто приїжджатиму до вашого міста.

Почувши ці слова, ми з Мариною переглянулися одна з одною. Напевно, Олена змогла таки зачепити Олексія, але якщо так, то він, мабуть, забере її з собою. Тоді навіщо йому часто приїжджати до нашого міста.

Повернулися ми додому у гарному настрої. Я нарешті заспокоїлася, бо зрозуміла, що на мене ніхто не сердиться. Олексій ще раз подякував нам за чудово проведений день і пішов відпочивати. Слідом за ним, побажавши нам добраніч, пішла й Олена. А ми з Мариною ще залишилися в альтанці поговорити.

- Ну, начебто нашому гостеві сподобався ресторан. Та й фірмові страви нашого дядька Миколи припали йому до смаку. Так що зустріч вдалася, - полегшено зітхнула тітка. - А то я щось дуже хвилювалася за цей обід. Гадала, не догодимо столичному гостю.

- Ось тільки я тебе підвела. Влаштувала істерику на рівному місці. Ледве вам усім відпочинок не зіпсувала, - сумно прошепотіла я. - Ти пробач мені, Маринко, я правда не хотіла.

- Дитино, заспокойся ти нарешті. Все нормально, ніхто тебе ні в чому не звинувачує. Такий нервовий зрив з будь-ким з нас міг статися. Забудь і пішли відпочивати. День видався насиченим, потрібно виспатись.

Ми зайшли в будинок і піднялися на другий поверх, де були розташовані наші кімнати. Марина йшла попереду мене, але раптом різко загальмувала. Я вдарилася об її спину і вже відкрила рота, щоб запитати, що трапилося. Але тітка схопила мене за руку, і притиснула палець до своїх губ. Потім притулилася до стіни та показала мені, щоб я повторювала її дії. Я зовсім не розуміла, що відбувається і до чого ця гра в шпигунів. Побачивши мій здивований погляд, Марина кивком голови вказала мені на кінець коридору. Простеживши за нею, я побачила силует. У коридорі було приглушене світло, і я відразу не зрозуміла, хто там знаходився. У перші секунди навіть злякалася, раптом до нас у будинок пробрався грабіжник. Але звикнувши до напівтемряви, я впізнала у людині, що рухалася, Олексія. Він очевидно прямував до кімнати Олени. Ми ще дужче притиснулися до стіни й навіть боялися дихати. Нам не хотілося ставити чоловіка в незручне становище. Олексій постукав у двері та за кілька секунд зайшов в кімнату.