13

Я не знаю, скільки часу минуло. Я, здається, просто загубилась у просторі. До тями прийшла від стуку у двері. Підскочила на ліжку і затамувала подих.

- Дитино, відчини, це я, - почувся за дверима голос Марини.

Я підійшла та відкрила їй. Тітка увійшла до кімнати та сіла на ліжку поряд зі мною. Погладила мене по голові, а потім притиснула до себе. 

Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Я просто не могла сказати жодного слова, бо боялась знову розплакатись. А Марина, здається, хотіла щось сказати, але не наважувалася. Минуло ще кілька хвилин, і тітка заговорила. Я відчувала, як вона намагається підібрати потрібні слова і тому сиділа тихо, майже не рухаючись.

- Іринко, ти знаєш, що я завжди намагалася оберігати вас з Оленою від будь-яких неприємностей та стресів. І в тому, що зараз відбувається, найбільша відповідальність лежить на мені. Я дозволила Олені вчинити підло і не зупинила її брехню. Але я справді думала, що так буде найкраще для всіх. Адже вона пообіцяла влаштувати й твоє життя і здійснити твою мрію. А про те, що ти відчуватимеш якісь почуття до Олексія, я навіть не подумала, хоча припускала, що таке може статися. А тепер я не знаю, як допомогти тобі, моя дівчинко. Але я сподіваюсь, що все вирішиться, коли Олексій поїде. Не знаю сам чи, швидше за все, з Оленою. Ти заспокоїшся, і ми житимемо як раніше. А про твою мрію намагатимусь подбати я сама. А твоє кохання тебе обов'язково знайде, я впевнена в цьому на всі сто відсотків. І ти обов'язково будеш щасливою. Ти мені віриш? – Тихо промовила Марина.

Я схлипнула і хитнула ствердно головою. Адже я завжди довіряла тітці та знала, що вона бажає мені лише добра. Може вона має рацію, мені не варто зациклюватись на Олексії. Він вибрав Олену і я мушу змиритись з цим.

Марина підвелася з ліжка і подивилася на мене з такою любов'ю, що я зрозуміла - вона зробить заради мене все. Адже вона залишилася єдиною рідною людиною, на яку я можу розраховувати. І я маю бути поряд з нею. Я спробувала заспокоїтись і посміхнулась.

- Ну, от і молодець, дівчинко. Ми з тобою сильні, будь-які труднощі подолаємо. І все буде добре. А чоловіки хай за нами плачуть, вірно? Не варті вони наших сліз. А тепер вмийся і переодягнись, і швидко на роботу. Бо ми з тобою весь наш бізнес втратимо з цими пригодами. Чекаю на тебе через десять хвилин в альтанці, - сказала Марина, виходячи з кімнати.

Я швидко прийняла душ, переодягнулась і вже за кілька хвилин вийшла надвір. Марина чекала на мене в альтанці. Олени з Олексієм я не зустріла. Тітка повідомила, що вони вирішили пройтися магазинами.

- Олена вирішила швидко розкрутити кавалера. А то раптом зіскочить з гачка і навіть лахами її не забезпечить. А нам доведеться самим заробити на обновки. Тож уперед і з піснею, - весело сказала Марина і, схопивши мене під руку, потягла до виходу.

Друга половина дня минула дуже швидко. Я поринула з головою в роботу і майже забула про всі хвилювання. Все ж таки працетерапія велика справа. Коли голова та руки зайняті справою, ніколи розпускати нюні. Але настав час повертатися додому, і я зрозуміла, що зовсім не палаю бажанням повертатись до рідного дому. Такого почуття я ніколи не відчувала раніше. Адже для мене наш затишний будинок завжди був найулюбленішим місцем. Моїм притулком та надійною фортецею. Але зараз я розуміла, що не зможу розслабитись навіть у себе в кімнаті за зачиненими дверима. Поки в нас гостюватиме Олексій, мені доведеться постійно контролювати свої емоції.

Дорогою додому Марина намагалася хоч якось мене розбурхати, але я йшла мовчки з відчуженим виглядом.

- Іринко, ну, що ти все мовчиш? На роботі в тебе й настрій був. Я зраділа, що ти вже заспокоїлась. А тепер наче не жива.

- Марино, мені зовсім не хочеться повертатись додому. Даремно ми запросили Олексія пожити у нас. Можливо йому якось натякнемо, щоб він повертався до готелю? Він, дякувати Богові, не при смерті, може й там пожити. А харчуватись він може в нашому ресторані, - нарешті видавила я з себе.

- Ну, і як ти собі це уявляєш. Ось зараз прийдемо додому і скажемо, на кшталт гість дорогий час виїжджати назад у готель. Іро, ти ж розумна дівчинка і маєш розуміти, що ми не можемо так вчинити з ним. Я тебе прошу набратися терпіння. Я думаю, що Олексій за кілька днів сам поїде. Адже в нього, я думаю, купа справ вдома, бізнес і таке інше.

- Гаразд, я потерплю. Напевно, ти маєш рацію, виганяти людину з дому жорстоко. Вибач, на мене щось накотило, - промовила я тихо.

- Ну, от і розумниця. Скоро ми житимемо колишнім життям і все налагодиться, - з оптимізмом сказала Марина.

Решту дороги додому ми більше не торкалися цієї теми. Вдома на нас чекав накритий стіл. Олексій знову вирішив блиснути своїми кулінарними здібностями. Він приготував плов і засмажив м'ясо. Дівчата наминали їжу за обидві щоки, а мені, якщо чесно, зовсім не хотілося їсти. Я колупалась виделкою в тарілці й в мене було одне бажання - якнайшвидше піднятись до себе в кімнату.

- Іро, а Вам що не подобається їжа? Я дуже старався, хотів вам догодити, – несподівано звернувся до мене чоловік.

- Дуже подобається, - проковтнувши насилу шматочок м'яса, відповіла я. - Ви взагалі великий молодець, дуже смачно готуєте. Просто в мене болить голова. Через це, мабуть, і апетиту немає.

- Іринка сьогодні на роботі перестаралась. Стільки паперів упорядкувала. Мабуть, втомилась, ось і апетиту немає, - прийшла мені на допомогу Марина. 

Я з подякою подивилась на неї. Тітка завжди підтримувала мене у потрібний момент.