3

Я так зраділа появі Марини та сестри, що навіть верескнула.

- Марино, цей чоловік тонув, я його витягла, але тепер не можу привести його до тями. Мабуть, він наковтався води. Нумо робити йому штучне дихання.

Тітка підбігла і впала поряд зі мною на коліна. Ми по черзі почали рятувати чоловіка. Якоїсь миті я підвела голову і глянула на сестру. Вона стояла як кам'яна і дивилась, як заворожена на чоловіка.

- Олено, що ти стоїш як заворожена?! Терміново викликай швидку!

Тільки після мого крику сестра відмерла і почала набирати номер швидкої допомоги. А ми з Мариною все ще намагалися привести до тями потопельника. З кожною хвилиною шанси ставали все більш примарними. Я глянула на тітку, а та розвела руками, мовляв, ми зробили все, що могли. І тут на мене накотила така агресія, невже я даремно старалася? Я з усієї сили вдарила в грудну клітку чоловіка і закричала:

- Прокинься, придурок, я що, даремно рятувала тебе?! Ти не маєш права вмирати, я зробила все, щоб ти жив. А ти слабкий, навіть не можеш допомогти сам собі. Дихай! Чуєш, дихай!

І тут сталося диво. Чоловік закашлявся і з нього фонтаном бризнула вода. А за мить він задихав, а потім промовив:

- А де Русалонька?

Я хотіла нахилитися до нього і підняти голову, але чиїсь руки відштовхнули мене убік. Не утримавши рівноваги, я відлетіла убік. А коли підвелася, то побачила, що біля чоловіка метушиться моя сестра.

- Де Русалонька? - Знову прошепотів чоловік.

- Яка Русалонька, Ви, напевно, марите, - защебетала Олена, звертаючись до чоловіка.

– Я бачив її, вона врятувала мене.

- Вам, мабуть, здалося. Ви втратили свідомість, а в цьому стані Вам міг здатися хто завгодно.

- Мабуть, Ви маєте рацію. Дякую, що не дали мені загинути, - прошепотів чоловік і знову знепритомнів.

- І що це було? - Марина підійшла до сестри й смикнула її за плечі.

- А що такого, - невинно закотивши очі, відповіла Олена.

Марина хотіла ще щось їй сказати, але тут під'їхала швидка і всі заметушилися біля чоловіка. Лікарі поклали його на ноші та швидко занесли до машини.

- Хто поїде із постраждалим? - Запитав лікар.

– Я поїду, – сестра швидко підбігла до швидкої.

- Добре, сідайте в машину, - чоловік показав місце у кабіні. Потім він підійшов до мене і спитав, чи не потрібна мені допомога. Я заперечливо закивала головою. Після цього швидка поїхала.

- Іринко, дівчинко моя, ходімо швидше додому. Ти вся мокра, потрібно було таки відправити тебе до лікарні, а то мало що. Давай хоч у рушник тебе загорну. Це, мабуть, цього чоловіка, - дбайливо обійнявши мене, сказала тітка.

Обійнявшись, ми пішли додому. Я йшла, притулившись до Марини, і тільки зараз почала усвідомлювати, що була майже за кілька кроків від смерті. Але я ні на мить не пошкодувала про те, що зробила. Адже життя найдорожче, що є у нас у людей. Одного я не могла зрозуміти - поведінки Олени. Що могло статися за кілька хвилин, коли ми рятували чоловіка. І чому сестра так грубо мене відштовхнула, та ще й поїхала разом з потерпілим до лікарні. У мене в голові було багато запитань, але, на жаль, жодної відповіді.

Вдома Марина засунула мене у гарячу ванну, а потім напоїла чаєм з малиною.

– Тепер головне, щоб ти не захворіла. Нам лише застуди не вистачало. Іди лягай у ліжко і гарненько укутайся, а я зараз підійду.

Я слухняно помчала до себе в кімнату, залізла під ковдру і притиснула до себе улюбленого ведмедика. Ви, мабуть, сміятиметеся з цієї моєї звички. Типу поводиться як маленька дитина. Але я не готова заснути без мого маленького друга, хоч і виглядає це дивно. Це останній подарунок батьків, і я завжди відчуваю їхнє тепло, обіймаючи його.

Я вже майже заснула, коли до кімнати прийшла Марина. Вона сіла на край ліжка і притиснула долоню до мого чола, перевіряючи температуру.

- Може термометр принести, виміряти температуру? - Дбайливо запитала тітка.

- Не потрібно, я добре почуваюсь і температури у мене немає. Ти просто посидь зі мною, - сказала я і взяла тітку за руку.

- Дитино, ти хоч розумієш, що могла сьогодні загинути? Адже можна було викликати рятувальників, а не лізти самій.

- Та все нормально, адже ти знаєш, що я чудово плаваю. А викликати рятувальників не було часу. Він і так, мабуть, довго перебував у воді. Адже тільки я підпливла, чоловік одразу знепритомнів.

- А що це він говорив про якусь Русалоньку? - Запитала Марина. 

- Я коли до нього підпливла, він мене так назвав, а потім відразу відключився, - посміхнулася я, згадавши слова чоловіка.

- Я тільки одного не зрозумію, що трапилося з нашою Оленою. Тебе відштовхнула. До цього чоловіка причепилася як п'явка. Щось тут не так.

- Та мені все одно. Головне, що ми його врятували. І ще, Маринко, я така рада, що ти в мене є. Я так тебе люблю, - прошепотіла я, обіймаючи тітку.

- І я тебе дуже люблю, моя дівчинко. А ще, я пишаюся тобою. Ти виросла справжньою людиною, ризикувала своїм життям і ні на мить не замислювалася, як тобі вчинити. На такий вчинок не кожен здатний. Гаразд, відпочивай, тобі потрібно відновити сили, - Марина поцілувала мене і загорнула в ковдру.

Засинаючи, я згадала обличчя чоловіка і те, як він назвав мене Русалонькою. І від цих спогадів мені стало тепло на серці.

- Русалонька, - прошепотіла я, посміхнувшись та за хвилину поринула в глибокий сон.