2

Переодягнувшись для прогулянки, я вийшла у двір і завмерла на місці. Біля хвіртки стояла Олена, вона явно була одягнена для походу до моря. Я просто не вірила своїм очам і навіть відкрила рота з подиву.

- Ну, і чого завмерла, сестричко, привида побачила чи що? - Хитро запитала сестра.

- Та ні, просто не зрозуміла, ти що з нами на пробіжку підеш? - Я не могла приховати подиву.

- Як бачиш. Але якщо ти проти моєї присутності, то я можу й сама прогулятися, – з роздратуванням відповіла сестра.

- Я тільки буду рада, просто ти завжди відмовлялася від прогулянок.

- Ну, а сьогодні вирішила скласти вам компанію. Клич Марину, а то вона щось затримується.

Я підійшла до дверей і покликала тітку. Коли та спустилася, то була здивована рішенням Олени не менше за мене. Але водночас ми були раді, що вона нарешті приєдналася до нас.

Ми пробігли від будинку до сходів, якими потрібно було спуститися до самого моря. Олена з незвички втомилася і не могла відновити дихання. Ми вирішили, що вона з Мариною присяде на лавку і відпочине, а потім вони не поспішаючи спустяться донизу. Я ж вирішила не чекати на них, а спуститися до берега і скупатися. Щоправда, Марина почала мене вмовляти не лізти у воду, кажучи, що вода ще не встигла прогрітись.

- Іринко, я прошу тебе, залиш цю витівку. Ти можеш простудитись. А ще, не дай Боже, судома ногу зведе, не вистачало ще потонути, - почала голосити тітка.

- Марино, ти ж знаєш, що я почуваюся у воді як риба. Яка судома. До того ж я вже купалася вчора, і вода була досить теплою.

- Гаразд, ви відпочивайте, а я побігла, - підморгнувши дівчаткам, я помчала вниз по сходах. Я була навіть трішки задоволена, що зможу трохи побути сама. Тільки я й море.

Літній сезон тільки розпочинався і людей було дуже мало. Можна було спокійно пройтись під шум хвиль. І просто про щось подумати та помріяти. А мрія в мене була одна, але найпотаємніша. Я змалку дуже любила ходити з батьками до театру. Так, ви вірно зрозуміли, не в кіно на мультики, як усі звичайні діти, а саме в театр. У нас у містечку він був маленький і провінційний, зате в ньому грали дуже талановиті актори. До нас на прем'єри навіть приїжджали знаменитості з театрів великих міст, були гості зі столиці. Мої батьки були великими театралами та не пропустили жодної прем'єри. Одного разу, коли мені було років п'ять, вони взяли мене з собою. Я дуже добре пам'ятаю відчуття свята, коли я увійшла до зали. А коли почалася вистава, я з завмиранням серця ловила кожне слово, сказане акторами. І навіть коли опустилася завіса, я досі сиділа під враженням. А потім усю дорогу додому ділилася з батьками своїми враженнями. І просила їх взяти мене з собою наступного разу. З того часу я не пропустила жодної вистави.  Дорослі дуже дивувалися такому коханню маленької дитини до високого мистецтва. Батьки навіть жартували, що мене доведеться віддавати в артисти. Я слухала їх і вже уявляла себе на театральних підмостках і від радості серце завмирало в грудях. Але мрії залишились мріями. Я розуміла, що Марина не потягне мого навчання в іншому місті та ще й у дуже престижному університеті. Тому я вступила до університету на факультет іноземних мов у рідному місті.

Я так поринула у свої думки та спогади, що не помітила, як наступила на щось м'яке. Опустивши очі вниз, побачила, що стою на махровому рушнику. Остаточно повернувшись у реальність, подивилась навкруги, шукаючи господаря моєї знахідки. Дивно, але поряд нікого не було. Я вирішила, що ймовірніше хтось просто забув рушник. Взявши його до рук, хотіла повісити на кущ, що ріс поруч. Господар ймовірніше повернеться за зниклою річчю, а так він швидше його помітить. Я вже підняла руку з рушником і автоматично глянула на море. Далеко від берега побачила темний предмет, який то з'являвся над хвилею, то знову зникав. Я подумала, що це буй, який відірвався і хитається на хвилях. Але потім, придивившись, зрозуміла, що то була людина. Ймовірно, хтось не розрахував своїх сил і заплив занадто далеко, а тепер намагався допливти до берега. 

Недовго роздумуючи, я кинулась на допомогу. Відстань між берегом і людиною, що тоне, була досить велика. Але мене це не могло зупинити. Я була впевнена у своїх силах і пливла якнайшвидше, розуміючи, що будь-якої миті людина може піти під воду. Ще трохи і я підпливла до потопельника і побачила, що це був чоловік. Він боровся з хвилями та намагався втриматись на плаву. Але сили явно покидали його.

- Тримайтеся, все буде добре, я вас витягну, - крикнула я, підпливаючи.

- Ти звідки взялася, Русалочко, - прошепотів чоловік і почав втрачати свідомість.

Добре, що батько вчив мене, як потрібно рятувати людину у воді. Він розповідав мені з якого боку підхоплювати потопельника і як його доправити до берега. Я ніколи не думала, що всі знання згадаються у моїй голові за лічені секунди у потрібний момент.

- Нічого, ми ще поборемось, - заспокоювала я чоловіка і, мабуть, себе теж. - Тільки Ви трішки допоможіть мені, якщо можете.

Відповіді я не почула і зрозуміла, що чоловік, мабуть, знепритомнів. Це ускладнювало ситуацію і я навіть у якийсь момент трохи запанікувала. Але вчасно взяла себе в руки, адже розуміла, що будь-як маю врятувати чоловіка і себе. Добре, що у воді тіла набагато легші, бо мій підопічний був явно не крихітним.

- Хай йому грець, м'язи вистачило розуму накачати, а плавати зовсім не навчився, - злісно прошипіла я.

Однією рукою я за шию тягла чоловіка, а другою щосили намагалася гребти.
І чомусь саме у цей момент згадала сьогоднішній сон. Він був просто у тему, адже батько просив не запливати мене далеко. В іншій ситуації я, напевно, розсміялася, але зараз мені було явно не до сміху. Я тільки вкотре подумки подякувала татові за те, що він навчив мене плавати й не боятися води. 

З горем навпіл ми дісталися берега. Точніше, я дотягла на собі цього качка. Витягнувши його на берег, почала приводити чоловіка до тями.