Розділ 8

Після міста село знову здалося Ліні живим.
Тиша тут була не самотньою — вона була приймаючою.
Повітря пахло свіжістю, лавандою і… домом.

Вона пройшлася кімнатами, ніби вперше.
Сонце падало косо крізь вікна, торкаючись старих меблів, фотографій, вишитих серветок.
А біля старого буфету… помітила щось.

— Андрію, дивись… — вона дістала невеликий, пожовтілий конверт, що був затиснутий між шибками подвійного вікна.

На ньому: "Ліні. Від бабусі. Якщо колись захочеш залишитись — прочитай."

Серце закалатало.

Вони сіли поруч на диван.
Розірвавши конверт, Ліна розгорнула лист. Почерк був нерівний, але теплий.
Наче бабуся говорила зараз, через час.

Моя маленька,
Якщо ти читаєш це — значить, щось привело тебе назад.
І я радію, що дім знову дихає разом із тобою.

Тут, у цьому домі, я теж колись знайшла своє "справжнє".
І знаєш, це не завжди було легко. Але любов варта труднощів.
Якщо біля тебе є хтось, хто дивиться в ті ж сторони, що і ти — тримайся за нього. Не бійся коріння.
Твоя сила — у ніжності. І це не слабкість. Це дар.

Люблю тебе завжди.
Бабуся.

Коли Ліна дочитала, на очах блищали сльози.
Але це були не сльози болю.

Вона подивилася на Андрія.
— Моя бабуся… вона знала. Що я колись прийду. Що я захочу залишитись.

— І що ти…? — запитав він.

Вона стиснула його руку.
— Я вже залишилась. З тобою. Тут.

І коли вони вийшли на ґанок, лаванда тихо хиталась на вітрі,
наче погоджувалась: так, ти вдома.