Розділ 7

Місто зустріло їх гучно.
Клаксони, натовпи, неон і кав’ярні, в яких пахло ваніллю та втомою.
Андрій мовчки тримав руку Ліни, поки вона вела його знайомими вулицями. Але в її очах — ні краплі спокою.

— Тут усе змінилося? — тихо запитав він.

— Ні, — відповіла вона. — Тут усе лишилося… таким самим. Але я — інша.

Вони зайшли до невеличкого офісу, де колись працювала Ліна.
Її колеги здивовано поглядали на неї. Комусь вона кивнула, комусь посміхнулась. Але не зупинилась ні на мить.

— Мені потрібно тільки папери. І — точка, — прошепотіла вона.

Андрій побачив її іншою. Рішучою, виваженою. Але коли одна з працівниць — та сама, що колись шепотіла за спиною — кинула фразу:
— А що, вже перетворила село на реабілітаційний центр?
…Ліна на мить зупинилася.

Андрій обійшов її ззаду, поклавши руки на плечі.
— У тому селі вона щаслива. А тут вона лише виживала.
— А ви навіть не помітили.

Тиша. Папери. Вихід.

На зворотному шляху в авто було тихо. Ліна дивилась у вікно, не говорячи ані слова.

— Шкодуєш, що поїхала туди? — нарешті

запитав Андрій.

Вона обернулась до нього. Її очі блищали — від світла міста чи сліз, він не знав.

— Ні. Бо там я почала заново. Бо там… ти.

І коли авто виїхало за межі міста, а небо стало темніти, вона взяла його руку.

— Дякую, що був поряд.
— Я не планую йти, — відповів він просто.

І вона повірила.

Вони мовчали майже до самої заправки.
Але це мовчання було не гнітючим, а глибоким.
Наче їхні душі вже розмовляли без слів.

Ліна нахилилася до вікна, спостерігаючи, як неон віддаляється, лишаючи позаду усе те, що колись здавалося "важливим".
— Я так боялася цього дня, — зізналася. — Побачити те місце, тих людей, той біль. Але...

Вона подивилася на нього.
— Але з тобою мені було не страшно. І зараз — зовсім не страшно.

Андрій усміхнувся краєчком вуст.
— Ти сильніша, ніж сама думаєш.

Він доторкнувся до її руки — м’яко, підтримуючи, ніби казав:
Я тут. Я з тобою. І я — за тебе.

Коли зупинились у лісі, щоб трохи пройтись, Ліна раптом сказала:

— Тепер я точно знаю, чого хочу.
— Що саме?

Вона озирнулась на дерева, що шелестіли листям, і на нього — мовчазного, уважного, теплого.

— Хочу, щоб моє життя більше не було втечею.
Хочу, щоб моє "зараз" було вибором.

Андрій підійшов ближче. Його погляд був прямим і глибоким.

— І ти — мій вибір.
Тепер і надалі.

Вона зробила крок до нього, торкнулась долонею до його обличчя.
Їхній перший поцілунок не був ідеально кінематографічним.
Але він був справжнім — теплим, тремтливим, потрібним.

Поцілунок тих, хто втомився ховатись.