Розділ 6

Наступного дня Андрій зник.
Без дзвінка, без записки. Просто не з’явився — ні в саду, ні біля хвіртки.
Ліна цілий ранок ходила з чаєм у руках, ловлячи себе на тому, що постійно виглядає.

Її думки повертались до слів, які вони не встигли сказати.
“Може, це було занадто.”
“Може, він злякався.”
“Може… я.”

А ввечері, коли небо почало синіти, вона побачила його фігуру за парканом.
Повільний крок. Упущений погляд.

Він зупинився на кілька метрів від неї.

— Привіт, — промовив тихо.

— Я думала, що ти… — вона зупинилась.

— Ти повинна знати щось про мене, — сказав Андрій, не підіймаючи очей. — Про те, що я носив із собою навіть тоді, коли усміхався тобі.

Він сів на стару лавку, де ще свіжа була вирізка: Л. + А.

І почав говорити.

Про те, як кілька років тому він втратив наречену. Вона померла раптово — хвороба, що роз’їдала повільно, безжально.
Про те, як він закрився, побудував паркан не тільки навколо саду, а й навколо серця.
Про те, що він не вірив, що ще зможе відчувати.

— Але потім з’явилась ти, — прошепотів він. — І запах лаванди знову почав щось будити.

Ліна сіла поруч. Її пальці знайшли його руку.

— Ми всі щось втрачаємо. Але іноді нове приходить тоді, коли найменше чекаєш.

Він подивився на неї — і в цьому погляді не було більше страху.
Тільки щирість. Тепло. І крихка надія.

У ту ніч вони сиділи мовчки. Рука в руці.
І більше нічого не було потрібно.

Бо справжнє — не завжди легке. Але завжди вартісне.

Андрій мовчки дивився на її профіль — м’яке світло ліхтарика освітлювало обличчя, а в очах блищали емоції, які вона більше не ховала.

— Знаєш, — прошепотіла Ліна, не відводячи погляду в темряву, — я теж приїхала сюди не просто так.

Він уважно слухав, не перебиваючи.

— В місті… я загубила себе.
У мене була робота, шум, знайомства, галасливі вечори — і порожні ранки.
А потім усе одно розрив.
Хтось, кого я дуже любила, сказав, що я "забагато відчуваю". Що мої емоції — слабкість.

— Він мав рацію? — м’яко запитав Андрій.

Ліна подивилась на нього. І в її погляді вже не було страху.

— Ні. Моє серце — це не вада. Це мій компас.
Я приїхала сюди, щоб навчитися знову дихати.

Він не відповів словами. Просто притягнув її до себе, обіймаючи так, як обіймають не тіло — душу.

— Зі мною можеш відчувати скільки завгодно, — прошепотів він. — Я не втечу.

Це була ніч чесності.
Ніч, коли два зранених серця перестали ховатися.
І в тій тиші, що залишилася між словами, вони почули одне одного вперше по-справжньому.